Повернення

Вийшов я із сяючого кола і опинився прямісінько у своїх покоях. Зняв із себе закляття, щоб сповістити своїх, що добрався. “Дякую, дядьку, я вдома” - послав Вільмеру ментальне повідомлення і відразу ж зачаклував себе знову. Скільки зможу підтримувати це закляття не знаю, та маю тягнути час. Моє прокляття має руйнівну силу і загрожує всьому Королівству.

Я не попереджав Даріуса про своє повернення, тому вирішив просто зайти до нього в кімнату, а не використовуючи магію для того, щоб викликати його. Сподіваюсь, мій помічник ще не спить. Підійшов до дверей, взявся за ручку, а вона зарухалася сама, і двері почали поволі відчинятися. Прибрав руку, відійшов на кілька кроків назад і чекаю, хто там вирішив пробратися у мої покої за моєю відсутністю.

Коли двері відчинилися, першим, що я побачив, була свічка, а потім вже з’явився Даріус. Побачивши мене дуже зрадів, навіть підійшов, щоб обійняти, але вчасно зупинився. 

- Володарю! З поверненням! - радісно і дзвінко прокричав хлопець, - Я такий щасливий, що Ви вдома, живий і здоровий. Я був у садку, обходив двір. Перевіряю щовечора, чи все добре. Аж раптом побачив яскравий спалах світла у вікні Ваших покоїв і прийшов перевірити, що за магія тут вирує.

- Дякую, Даріусе, за пильність. 

- Відчуття було важким. Здавалося, ми Вас втратили. 

- Я ж Вічний, мене важко знищити, ти маєш знати.

- Так, проте після того, як завітав Мілвус Магна, я занепокоївся. Розумієте?

- Розумію, друже...

Я запросив Даріуса сісти і все розповісти, що тут відбулося, поки я був недоступний. Він, запалюючи свічки в кімнаті, розповів у подробицях, як викликав цілителя для Крони. Вона знепритомніла і ніхто не зрозумів, що саме з нею трапилося, навіть найсильніший цілитель Суламу був безсилий. Потім їй стало краще, вона навіть вийшла на прогулянку. А зараз відпочиває у своїх покоях. 

- Запроси завтра Малика до мене, хочу з ним побалакати. А зараз поклич покоївку, яка доглядала за Кроною.

- Її немає. Вона, як я зрозумів, повернулася до Лукс-Кларасу.

- Як таке можливо? Ти тут головний, Даріусе. Жінка з’явилася без твого відома, потім зникла. А ти не знаєш подробиць! - трохи роздратовано у мене вийшло, але я ж знаю, хто та дівчина. Точніше, я знаю, хто в її тілі.

- Так, Володарю, я винний. Я не маю зв’язок зі Світлим Палацом. Та й Ви сказали, що повернетеся і розберетесь. Але Ви маєте рацію, я прогледів, - опустив голову і тихо продовжив, - Готовий понести покарання, Володарю.

- Добре, Даріусе, зараз відпочивай, а завтра чекаю на цілителя.

Хлопець вийшов з кімнати, побажавши мені доброї ночі, а я пішов на балкон, там легше думається. Мені потрібно відшукати Прадавньою, поки вона не нашкодила нікому. Дивні відчуття. Я ж чітко бачив, як Крону ув’язнила Карга, але Даріус сказав, що вона в покоях. Мілвус також сказав, що бачив її. З цими роздумами я вийшов з кімнати і спустився на перший поверх. Дуже обережно відчинив двері у покої Крони і тишком зайшов. Нечутно підійшов до спальні і заглянув. 

Місячне сяйво освітлювало ліжко, на якому спала моя Крона. Її біляве, волосся, миле личко. Вона спить, як ангелочок. І що такого дивного і небезпечного відчув у ній Дракон? Я підійшов ближче, подивився на дівчину, та поправив ковдру. Від дотику вона почала прокидатися, а я швидким рухом руки сховав себе ілюзією прозорості. Вона прокинулася, підвелася та сонними оченятами намагалася роздивитися. Мене не побачила, повернулася та знову заснула. Це заспокоїло мене і насторожило водночас.

Я вийшов з її покоїв та пішов надвір. Маю подихати повітрям. Зараз ночі вже холодні, та мені це не заважає. У моїй голові відбувалось щось незбагненне. Як таке може бути? Можливо мої видіння несправжні, спотворені силою квітів Багряної Долини? Але ж одного разу старий Вільям явився мені і попередив про загрозу від жінки із зеленими очима. Тоді я не був під дією сторонніх чарів. Тоді це здавалось дивним, але ж тепер я точно знаю, що це Прадавня, та маю її якнайскоріще відшукати і знищити остаточно.

Не розуміючи, куди йду, опинився біля таємничої фортеці. Вона притягує мене. Наче якась незбагненна сила магнитом манить до себе. Є якась містична таємниця у цій споруді, яку я маю розгадати. Світло від місяця добре освітлює споруду. Промінь яскраво світить на зачинені ворота. Поволі наближаюсь до них, протягую руку, щоб відчинити, та вони не слухаються. Їх наче заморожено. 

Не довго думаючи, я знімаю закляття невидимості і пробую злевітувати. Піднявся не високо, навіть не зміг зазирнути за паркан. Мої сили ще рано використовувати, тому вирішив звернутися до сил Вічного. Не хотів я їх використовувати поблизу фортеці, проте маю зазирнути всередину. Не дарма ж вона кличе мене. Призвав червоний туман, який підхопив мене і підняв над вежею. 

Я облетів її, але нічого незвичайного не відчув і не побачив. Вирішив зайти всередину, щоб впевнитися, що тут насправді нікого немає. Поволі спустився і зайшов всередину. Повіяло холодом, як і вперше, коли я тут опинився. Навіть видих перетворився на пару, як тоді. Я підійшов до напів зруйнованого трону і згадав те, що бачив у видіннях.

Вийшов на вулицю, та обійшов фортецю, роздивляючи все навколо. Нічого. Навіть свої кроки не чую, наче ступаю по хмарині, а не по кам’яній підлозі. Підійшов до воріт. Сподівався, що вони випустять мене, але ж ні. Не вдалося зрушити навіть трохи. Сконцентрувався і, наставивши руки на ворота, почав направляти сили, щоб ворота піддалися моїй магії. Раптом відчув, як голкою проштрикнуло у грудях. Мене хитнуло назад, та я встояв на ногах.

“Ти поруч, Вічний. Ти поруч. Ти побачиш мене. Ти зможеш. Не зараз. Трохи згодом. Віднови свої сили. Ти вже поруч” - почув я у своїй голові знайомий голос. Ні, я не знаю, хто говорить до мене. Але це той самий голос, який стверджував, що я не в силах допомогти.