***

Голова гудить від думок про рідних. Як вберегти їх? Як врятувати мою Крону? Не пам’ятаю, як дістався лісу. Йшов я дуже швидко, міркування про захист рідних додав мені сил, бодай фізичних. А магічні відновляться швидко. Мають відновитися. Для того, що я маю зробити, знадобиться неабияка сила!

Знайшов Мілвуса, зняв ілюзорні чари і попросив доставити мене у Лукс-Кларас до батьків. Дракон різко здійнявся в небо і, зі швидкістю блискавки поніс мене. Дорогою я розмірковував, як мені явитися перед очі своїх рідних. Чи маю я їх попередити? Те, що я бачив у своїх видіннях має от-от статися, тому як поводитися, я не уявляв, проте рішуче направлявся до них. Від мене залежать їхні життя.

Трохи заспокоївся і все ж наважився вийти на зв’язок з дядьком Вільмером. Сподіваюсь, сил на це стане. Глибокий вдих, видих. Заплющую очі і чую:

- Нарешті, Вікторе! Ми вже спокій втратили. Що з тобою? Де ти? - стурбованим голосом промовив дядько.

- Вітаю, дядечку! Я живий-здоровий. Краще скажіть, як прадід Нілон?

- Що саме ти маєш на увазі? Якщо турбуєшся про його здоров’я, то він у повному порядку. 

Я полегшено зітхнув. Ще є час, ще не почалося. 

- Я направляюся у Лукс-Кларас. Маю до Вас прохання…

- Все, що завгодно, синку, - не дав договорити дядько.

- Будь ласка, зберіть усіх. І Волен їз Сандрією та Георг із Кларою також мають бути. 

- Офіційно? Ти у державних справах до нас? Чи, може, на вечерю? - жартома запитав Найсвітліший.

- І на вечерю, і офіційно. Вибачте, маю перервати зв’язок. Побачимося ввечері, - сказав я, розуміючи, що ще заслабкий для довгих розмов на такій далекій відстані. Але дядько, сподіваюсь, нічого не запідозрив.

Підлетаючи до Лукс-Кларасу, я наклав закляття невидимості, щоб рідні не відчували моє наближення. Щоб вони взагалі мене не відчували. Я маю якнайдовше розтягнути час, щоб моє прокляття не подіяло раніше, ніж я зможу щось з цим зробити. Ми приземлилися у садку, за Світлим Палацом. У ніс вдарило приємним ароматом скошеної трави. Такі чудові відчуття від повернення у місце, де я виріс. Після пережитого склалося таке враження, ніби я сто років тут не був. Я зійшов на землю і, заплющивши очі, глибоко вдихнув носом повітря.

- Дякую, друже за все, що ти зробив і за те, що зробиш для мене та для Королівства, - тихо сказав я Дракону, зазираючи в Його величезні очі.

- Я готовий завжди бути поруч, ти ж знаєш про це, Вічний. Не дякуй за те, що я просто твій друг.  

- Так, так, Ти - мій найкращий друг. Передавай вітання Мілвусу молодшому та Жаклін. І також вибачення їм передай, що висмикнув Тебе з родини знову.  

- Проганяєш? Як ти без Мене до Суламу дістанешся? 

- Найсвітліший перекине мене порталом, так скоріше. Я маю закінчити тут і дуже швидко повернутися, рятувати свою Крону. Вона потрапила в біду.

- Ти про ту білявку, що оселилася в твоїх покоях? - хитро подивився Дракон і у нього в очах заграли бісики.

- У неї свої покої, облиш жартувати. Мені зараз не до сміху, вона, можливо, в небезпеці.

- Та я бачив її. Жива вона і рум’яна. Чого ти так переймаєшся? - заспокійливим тоном відповів Мілвус.

- Тобто, Ти її бачив? - трохи не крикнув я.

- Так! Кажу ж, жива-живісінька. Проте повіяло від неї якось дивно. Вона хто?

- Потім все розкажу, а зараз лети вже до родини. Я скоро Тебе прикличу.

Дракон полетів і наостанок сказав ментально: “Ти обережно з тією дівчиною, Віку. Щось із нею не так!”.

Я подякував Йому ще раз і направився до Палацу. Зайшов і привернув до себе увагу, зробивши перестук, як у дитинстві, коли ми з Георгом вигадували свої секретні паролі. Георг перший зреагував на мій стукіт в двері і, побачивши мене, підбіг розвівши руки в сторони, щоб обійнятися. Я зробив застережливий рух, щоб він не наближався, мовляв, не торкайся мене, обіймемося пізніше. Він зрозумів і не образився. Потім підбігла Клара, я зробив те саме. Батьки вийшли за ними, а Вільмер з Нілоном і Фелісією та Волен із Сандрією залишились сидіти за столом, очікуючи, коли я вже зайду всередину.. Матусі й татусю я теж ввічливо пояснив, що зараз не варто торкатися мене, що так буде краще. Мама трохи засмутилася, але зрозуміла, що це не просто так. Тато, розуміючи, що я маю рацію, обійняв її і повів до вітальні.

- Вітаю, рідні мої. Вибачте, що закрився від усіх. Просто я намагаюся відсторонити вас від наслідків мого прокляття... Я бачив майбутнє. Дядьку, ми можемо переговорити спочатку вдвох, наодинці? - відразу пішов у напрямку його кабінету.

Зайшовши я почав попереджати про Каргу, що вона відродилася і, можливо, десь поруч. Описав її теперішній вигляд, та для певності попросив лист паперу. Дядько дістав зі столу лист і подав мені. Та я не прийняв, а попросив покласти його на стіл. Навіть так, через сторонні предмети, не хочу торкатися нікого з рідних.

Зосередившись на видінні, намалював у пам’яті новий образ Прадавньої, та помахом руки переніс це на папір з проханням показати всім, щоб були готові, якщо вона вирішить заявитися.

- Більше нічого не хочеш мені розказати? - звів брови і грізно подивився на мене.

- Так, багато всього трапилося, але не сьогодні. Вибач, дядьку, маю ще одне прохання. Створи портал до Суламу, бо я втратив свої сили, а дістатися туди маю швидко.  

- Так, любий мій Віку, звичайно ж, я переправлю тебе туди, але подумай про всіх. Ми так чекали на тебе, хоча б повечеряй з нами. Ти ж сам всіх покликав. Не зникай так одразу.

Так, Вільмер має рацію, я не міг я так просто зникнути, але всі думки були тільки про Крону. Подумав про те, що Мілвус її бачив. Дивно, але ж у видінні я чітко розумів, що біда вже сталася, що Прадавня закрила її у фортеці. Може дія чар Багряної долини спотворила моє сприйняття часу, і насправді, все добре. Шкода, що я не можу зв’язатися з нею зараз, поки на мені закляття невидимості. Лілія на її шиї не спрацює.