***

Ми летіли дуже довго, я відчував невпевненість Дракона, що ми не на правильному шляху, проте Він не зупинявся і не докоряв мені. Просто довірився і летів у напрямку, який я навіював Йому ментально. За могутнім лісом з’явилася широка річка і галявина, на якій було всіяно невеличкими дерев’яними будиночками, за поселенням майоріло поле, на якому працювали люди, збираючи врожай. Я наказав Мілвусу, приземлитися біля лісу і почекати мене там, щоб не лякати людей. Хтозна, як вони відреагують на таке страшне створіння. Він послухав і, приземлившись, виставив крило, щоб я зійшов на землю.

Для впевненості я наклав закляття, щоб Дракона ніхто крім мене не бачив. Проказав слова закляття, провів рукою і навколо Мілвуса стала стіна, яка створювала ілюзію лісу. Щойно я закінчив, почув голоси чоловіків, які саме виходили з лісу і обговорювали вдале полювання. Дехто з них ніс зайців, дехто - птицю. А позаду йшло двое чоловіків, які на плечах несли довгу, товсту палку, на якій красувався кабан.

Я пішов їм назустріч. Виглядали вони, як прості селяни, у світлих, майже однакових сорочках, сірих штанях та сплетених лаптях. Мисливець, який ішов попереду, зупинився, побачивши мене, і підняв руку, показуючи знак друзям, щоб підготувалися до зустічі з чужинцем.

- Вітаю, - чемно заговорив я, - Не хвилюйтеся, шановні, я не загроза для вас. Я прийшов з миром. Чи можу я поспілкуватися з головним? 

- Вітаю, - заговорив перший, -  Я тут старший. Мене звати Олекса. Хто ти і що тобі потрібно?

Я представився і прийняв запрошення відвідати поселення. Поки ми йшли, я дізнався, що ці люди знають своє походження і живуть тут вже триста років. Ті, хто був тут з самого початку, вже давно померли, але залишили літопис, у якому розповідається, хто вони і звідки.

Мене запросили у дім голови і його дружина почала готувати святковий стіл. Вони й думати не могли, що колись буде новий Король, який дізнається про їхнє існування і, одного дня навідається до них. Це найвіддаленіше з усіх місць в Алтіорі, тому вони й надію втратили, що колись їх тут хтось знайде. За довгі роки вони призвичаїлися жити тут, відокремлено. Навчились вести господарство. Створювали сім’ї, народжували дітей, помирали. Це місце вони вважають своїм домом, а магічний Алтіор здавався їм красивою казкою, в яку вже мало хто вірив. Вони назвали це поселення Кора, на честь останньої своєї принцеси, яку Гравібус залишив там, у далекому Суламі. 

Поки жінка метушилася, розігріваючи страви для частування, чоловік вийшов з кімнати і повернувся за кілька хвилин з величезною, запиленою, старою книгою.

- Це той самий літопис, який залишили нам у спадок наші пращури. Якщо маєте час, ознайомтесь, Володарю - і, вклонивши голову, подав його мені.

Я прийняв цінну книгу і поклав її на стіл, поруч із собою. Попросив не дивуватись тому, що вони зараз побачать, бо мав застосувати магію, щоб не витрачати час на читання. Вони запевнили, що знають про існування чарів, але не мають уявлення, як саме це працює.

Я підніс руки, долонями до книги, але не торкався її. З моїх рук полилося сяйво і охопило книгу, змушуючи перегортати сторінки. Сяйво поверталось до мене і я пізнавав історію цього поселення. За кілька миттєвостей, книга перестала сяяти і закрилася. Раптом я почув, як щось з грюкотом впало на дерев’яну підлогу. Повернувся на звук і побачив господиню, яка вклякла від побаченого і виронила ложку з рук. Швидко опанувала себе, вибачилася, мовляв, одне діло знати про існування магії, а інше - спостерігати за цим.

- Дякую, - взяв я книгу в руки і обережно передав господарю.

Господар відніс книгу і, повернувшись запросив до столу. На столі парувала ароматна їжа і я усвідомив, що не їв вже дуже давно. Побачив п’ять тарілок і запитально поглянув на господиню. Вона вибачилась, вийшла на двір, та покликала своїх дітей до столу.

З веселим сміхом у хату забігло двоє синів, які швидко вгамувалися, побачивши чужинця. Батьки пояснили хто я і звідки і ці маленькі діти чемно вклонилися мені. 

За обідом я попросив Олексу, щоб він зібрав людей для розмови. Він кивнув дітям, подаючи знак, щоб вони виконали моє прохання. Після обіду хлопці, подякувавши, вискочили зі столу, і за декілька хвилин перед домом голови зібрався народ. Я вийшов і Олекса представив мене односільчанам. Народ загудів, вітаючи мене. Я розповів їм, що чекає на них найближчим часом і попередив, щоб були готові прийняти свій кровний спадок та повернутися у столицю. Це налякало людей, проте я запевнив, що прийняття спадку безповоротне і ні від кого не залежить. Навіть від мене. Просто це має статися і вони мають бути готові. А місце, де їм хочеться жити, вони обиратимуть самі. Віднині в Алтіорі всі мають право на свободу вибору і ніхто не вправі їх ні до чого силою примушувати.

Багатьом прийшлося до душі сказане мною, дехто виглядав спантеличеним. Олекса попросив слова і я пропустив його вперед.

- Коріянці, браття й сестри! Ми отримали шанс повернутися до свого іства, до свого права на гідне життя! Закликаю вас, не відмовляймося і з гідністю отримаємо подарунок долі, який належить нам по праву кровного спадку!

Народ підхопив настрій Олекси і почав скандувати: “Хай живе Вікторіум!”. Під ці радісні крики, я поклонився і, попрощавшись, пішов до лісу, пояснивши, що маю повертатися, бо вдома на мене чекає безліч справ.

Дорогою до лісу я радів, що знайшов і подарував надію цим людям, яких Гравібус нахабно обікрав і прирік помирати. Та у думках була моя Крона. Ніжна, білява дівчина, яка потрапила у біду завдяки мені. Я врятував її від одного полону, а вона відразу потрапила в інший. Це не йшло мені з голови. Прадавня, яка розгулює Королівством, може наробити багато лиха. І першими, кому вона може зашкодити - це Світлі з Лукс-Кларасу. І це не тільки мої піддані, а й моя сім’я.