Порятунок

Вогонь. Навколо вогонь, але він не чіпає мене. Палає все навколо і я відчуваю звільнення. Полегшення від страшного сну. Та кріз сон чую дуже знайомий голос. Такий рідний. І розумію, що дуже сумую за Ним.

- Вічний! - пролунало вже більш гучно, - ВІЧНИЙ! Довго ще валятимешся тут?

Поволі розплющую очі. Ще глубока ніч, зорі сяють на небі та повний місяц, який став блакитним і освітлює все навколо. У моїй свідомості визріла впевненість, що я подолаю це і звільню Алтіор від свого прокляття. Я побачив майбутнє. Я отримав відповідь. Тепер я точно знаю, що мені робити… Це не ощасливить моїх рідних, це я також розумію. Але це найкраще, що я зможу зробити для них і для Королівства. Бо жити у тій ненависті, що пожирає вони не зможуть.

Починаю приходити до тями. І відчуваю сморід горілої плоті. Дивно…

- Нарешті ти ожив, Віку. Налякав ти мене! Довелося шукати твоє бездиханне тіло. Дякуй долі, що Я вчасно з’явився, бо ті тварюки майже висмоктали з тебе життя, - зовсім поруч пролунав голос і я повернув голову, щоб впевнитись, що це не сон, - ти марив, повторюючи: “Вогонь, вогонь”. Вибач, але я трохи тебе не спалив...

- Мілвусе! Друже! Який я радий Тебе бачити! - намагався я голосно прокричати, бо дійсно був радий Його бачити, але вийшов хриплий шепіт, - я не відчував Твій вогонь.

- Ти марив…

- Ні, друже, я помирав...

- Підвестися можеш? Чи допомогти? - трохи іронічно, щоб вивести мене з мого спантеличеного стану, прогремів Дракон і почав мене штурхати своїм величезним хвостом, щоб я нарешті став на ноги.

- Як Ти тут опинився?

- Загубив тебе. Вмить перестав відчувати, й одразу полетів на пошуки! Як ТИ тут опинився? Ти ж мудрий, а попався у ненажерливі багряні лапи, як хлопчисько, - все ще підштовхував мене.

Ми пов’язані з Мілвусом Його силами, тому і відчуваємо один одного все моє життя. Але потрапивши в убивчу Багряну Долину, мене буквально відрізало від зовнішнього світу і розірвало зв’язок з усіма.

З Його розповіді я зрозумів, що Він дуже болісно відчув моє зникнення. Його серце стиснулося з такою силою, що Він майже втратив рівновагу. Намагався зв’язатися зі мною ментально, та замість відповіді отримав новий болючий спазм і зрозумів, що сталася біда. Він відчув, що щось висмоктує з мене сили, забирає життя. Жаклін також відчувала це, по об'єднавшись між ними відновилися почуття, Вони стали одним цілим знову.

Дракон відразу полетів у Сулам, щоб перевірити, що трапилося. Від Даріуса дізнався, що я у феніксв у гостях і маю завершити якусь справу. Тобто, по його розрахунку я мав бути вже вдома. Отже, Мілвус, не затримуючись, помчав на пошуки. Він знав, що дорогою до Фламуса є Багряна Долина, та не заглянув туди, бо був впевнений, що я маю глузд не потрапити туди.

У Фламусі Соліс розповів про те, що я мав знищити вихор. Але відбувся потужний вибух, який землетрусом пройшовся по Фламусу. І Дракон все зрозумів.

Підлетівши до Долини, Він не одразу знайшов мене. Навіть Його досконалий зір не допоміг, тому що квіти Долини сховали мене під собою і робили свою руйнівну справу. Точніше сказати - харчувалися моїми силами. Сісти на землю, або підлетіти ближче до землі Мілвус також не міг. Не зважаючи на Його могутність, квіти могли забрати і Його в полон.

Тому Мілвус прийняв рішення, спробувати знищити ненажерливі квіти. Він знає, що Його магічне полум’я не зачепить мене, бо я маю частку Його сил. І просто літав кругами, безперервно вивергаючи полум’я. Та квіти ті не такі прості, вони не одразу піддалися Його атаці, вони чинили опір, та намагалися напасти на Дракона. Паростки наче ожили і різкими рухами почали здійматися до Мілвуса, намагаючись схопити нападника і поживитися тією нестримною магією.

Кожного разу, Мілвусу доводилося підійматися на висоту, щоб убезпечити себе. Знищуючи агресивні паростки, він знижувався і боротьба починалася знову. Вони намагалися схопити Його за хвіст, лапи, але Він вправно ухилявся і продовжував атакувати.

Після кількох годин протистояння, Долина запалала чорним полум’ям і заглушила Мілвуса стогоном тисячі багряних істот. Від того звуку, Дракону довелося відлетіти на безпечну відстань, щоб, помираючі в муках квіти, не покалічили Його. Коли передсмертні крики вщухли, Дракон повернувся і ще раз пройшовся вогнем, щоб впевнитись, що все скінчено і Він може приземлитися.

Знайшов мене швидко, бо на чорному фоні вигорілого поля моє тіло чітко вирізнялося білою плямою. Від світла повного місяця моя шкіра виглядала неживою, як кам’яна статуя. Я майже не дихав.

- Ти вже майже помер! Хіба можна бути таким безвідповідальним, Вікторе! Як ти дозволив цьому статися? - докірливо посварив мене, як моя люба прабабця Орисія.

- Я не помер би, Ти ж знаєш. А якби й помер, то тобі ж краще - отримав би свої сили назад! - невдало пожартував я.

- Вже жартуєш, значить отямився. Порухай кінцівками, щоб Я впевнився, що ти дійсно живий!

Я підвівся і зробив не дуже впевнені кілька кроків.Пообіцяв, що станцюю пізніше, коли відновлюся повністю, а зараз не маю на це настрою. Відчуваю, що квіти попрацювали на славу і тепер маю відновлювати сили деякий час. Та сили Вічного залишились, Багряна долина могла вічність живитися мною і розростатись Королівством, знищуючи все магічне.

- Мілвусе, скажи, а чи знав Ти, що Гравібус поглинув сили свого народу і викинув їх помирати смертними?

- Так, я знаю це.

- А де тепер ті люди? Чи живі ще?

- Це мені не відомо, бо вони звичайні смертні, яких я не можу відчувати, як і ти, доречі.