***

Хотів віднайти дядька Вільмера, проте видіння не дозволило і я потрапив у Темний Палац Тенебрису. Прямісінько в Тронну залу, де мене зустріла Клара-Ігніс, наче очікувала на мою появу. 

- Вітаю, названа моя сестричко! - почав підходити до неї, щоб обійняти, та вона поставила руку, щоб я не наближався.

- Вітаю, Володарю! - сухо відповіла і відійшла до вікна, - Вікторе, тобі не місце тут.

- Я знаю, але, якщо я вже тут, може побалакаємо?

- Про що ти хочеш побалакати? Про те, що ти забрав мої сили і тепер знищуєш все навколо? Кажи, чому прийшов і забирайся геть! Не хочу тебе бачити!

Я намагався пояснити їй, що всі під дією прокляття, мого прокляття. Вона, як ніхто має розуміти це. Але складається враження, що на весь Алтіор лягла якась мана і всі забули, що трапилося і, наче під дією якогось закляття намагаються відгородитися від мене. Наче я став чужим для всіх. Наче я став небезпечним. Навіть для рідних мені людей. Клара ніколи не сказала б мені про сили, бо сама віддала мені їх, щоб перемогти свого батька, жахливого Гравібуса. Вона, ризикуючи життям, перенеслася до лігва Карги, щоб вдруге допомогти мені а зараз дорікає, що це я забрав її сили для знищення Алтіору! Маячня якась!

Я підійшов трохи ближче до неї і тихим голосом сказав:

- Кларо, згадай мене. Згадай хто я і хто ти. Що пов’язує нас. Ти ж стала сестрою для мене і дружиною любого мого брата.

- Я - Ігніс, дружина Георга, але тобі я ніхто і мій чоловік тобі не брат! - повернулася і додала, - іди звідси і готуйся, Волен збирає армію і скоро рушить до Пелагусу, а саме в Сулам, знищити тебе. Тобі пощастило, що їх зараз немає тут...

Я зробив вигляд, що не чув сказаного.

- Кларо, ти…

- Я більше не Клара! Запам’ятай це! 

Я намагався дізнатися бодай щось про бабусю Сандрію. Та у відповідь почув те саме, що й від мами, що це я у всьому винний, що Сандрія нездужає, тому що я щось жахливе їй поробив. Голова обертом. Як зупинити це? 

Вона лаяла мене, а сама змінювалася у мене на очах. Її волосся набувало червоного кольору кожної миті все сильніше, яскравіше. В очах заграла блискавка і вона метнула її в мене рукою, але не поранила. Її сили потроху повертаються. Ненависть до мене нагадала їй про її справжнє єство. Але щось тепле, щось хороше я всеж відчував у ній, та сказати про це не насмілився. Зараз не час, вона ще не готова.

Наслухавшись, що я виявився ще гіршим за Гравібуса, що не маю права бути Королем, що не гідний, навіть, бути братом, що вона ненавидить мене, і що Волен з Георгом знайдуть спосіб здолати мене, я просто пішов геть. Вона ще кричала мені в спину, що вона бажає мого найскорішого знищення, як і всі інші. Але я пішов посміхаючись, задоволений тим, що відчув..

Я вийшов надвір, щоб прийти до тями, бо я чую біль Сандрії, вона стільки пережила у своєму житті і зараз страждає, так само, як прадід. Вона не приймає ненависть, бореться. Вона ж Світла і ніжна. А цей біль не під силу стримувати навіть мені. Та не встиг я надихатися свіжим повітрям, як опинився в Ельмарі, як примара. І точно знаю, що я в майбутньому. Проте маю спостерігати за тим, що діється, не втручатися, а просто про щось дізнатися.

Волен із Георгом в компанії Еріліка та ще кількох ельфів заключають військовий союз проти Короля, тобто проти мене. Це пряме порушення Мирного договору, який ми щойно підписали. Тут я згадав, що договори з Лукс-Кларасом і Тенебрісом я залишив наостанок, та, якби не потрапив до Багряної долини, то наступними я відвідав би родичів. Але, здається, не судилося. Їм зараз не миру хочеться, а кровопролиття. Вони так сильно жадають моєї загибелі, що звернулися до ельфів за магічною допомогою.

Ерілік зі свого боку має надати армію своїх найкращих воїнів та партію лівієвої зброї. Але чому вони такі впевнені, що здолають мене цим? Так, лівій - найміцніший метал, але ж не проти мене. Більше того, Ерілік зобов’язується постачати ельфійський еліксир для Темної армії Тенебрису. Тобто, Волен з Георгом ще не до кінця втратили глузд і розуміють, що мене так просто не здолати, тому й вигадують, як додати міці своїм воїнам. А ще зовсім недавно Правитель Ельмару пропонував мені свою дочку за дружину...

Але ж я можу знищити всіх одним своїм рухом. Чому вони не враховують це? Чому так вперто намагаються вишукувати спосіб знищити мене? Я не хочу пролиття і краплі крові жодної з рас Алтіору. Таке враження, що я потрапив у якійсь сон, в якому тільки я залишився тим, колишнім Віком, а весь світ котиться в потойбіччя з блискавичною швидкістю. Я спостерігав за рідними мені людьми і бачив, що вони так люто бажають моєї смерті, навіть у повітрі відчувалась ненависть, яка душила мене, вигризаючи душу.

З цими роздумами я потрапляю у наступне видіння, у Хуміліс, до гномів. Ці маленькі люди дуже змінилися. Добродушні жителі лісу стали злими і агресивними. Групка гномів-чоловіків риють тунель, де планують ховати своїх дітей та жінок. Інші отесують камені, виробляя сокири, рубають дерева, створюючи списи. Вони самотужки вирішили піти війною на Сулам? Вони сокирами мене вбиватимуть чи кидатимуть у мене дерев’яні списи?   

Ці створіння настільки ввібрали ненависть у себе, що вона засліпила їх. Вони втрачають глузд і йдуть на вірну смерть! Вічного не може здолати ніхто, окрім іншого вічного. Вони цього, напевно, не відають.

Миттєво потрапляю у Петрам, до кентаврів. Ці граційні створіння споруджують кам’яну стіну, щоб захиститися. Але від кого? Від мене? Вони також готуються до походу, майструють зброю та тренуються. Жінки ховають малечу, та готують провізію для війська. Кентаври навіть магічних сил не мають, як вони впораються зі мною самотужки? Ім наче засліпило розум тією ненавистю.