***

Прокинувся у лігві Прадавньої. Неприємний, затхлий запах вдарив у ніс і я скривився. Знайомі відчуття. Та чому пам’ять показує мені це? Ми з Кларою знищили Каргу. Я роздивився навкруги й зрозумів, що потрапив у час якраз після знищення Прадавньої і звільнення Світлих душ з її полону. Це красномовно красувалося зеленими плямами на стінах та підлозі і нестерпним смородом.

Раптом почув чиїсь кроки, повернувся і побачив молоду дівчину. Вона виглядає наляканою і, зайшовши до лігва, сіла в кутку і тихо заплакала. Вона явно від когось ховається, тому й притихла, почувши важкі кроки за стіною. З її появою залишки смердючої зеленої суміші почали рухатись і стрімко почали рухатися в бік дівчини, з’єднуючись у єдиний струмок.

Дівчина навіть не встигла відреагувати, як та суміш ввібралася в неї до останньої краплі. Дівчина підвелася, підправила сукню, що задерлася від сидіння на підлозі і її очі запалали зеленим сяйвом.

Вона підібрала уламок тарілки, що розбилася і навмисне кинула його об стіну, таким чином  подала звук, щоб той, хто шукає її скоріше знайшов. Чоловік зайшов і Прадавня направиа на нього руки та почала щось бурмотіти собі під носа. І я побачив, як чоловік на моїх очах почав старіти, поки зовсім не висох і впав на підлогу мертвим. Вона переступила через нього і спокійнісінько вийшла на вулицю.

Прадавня відродилась! Випила життєві сили того невдахи і набралася його темних сил. Який же я дурень, що не повернувся тоді і не перевірив усе! Що ще вона накоїть і де вона зараз? Мені знову защемило у грудях і я вийшов за нею. Але потрапив я не на двір коло лігва, а на доріжку, яка веде до загадкової Фортеці у Суламі, біля мого Палацу.

Переді мною дві фігури. Одна з них Крона, іншу не впізнаю. Прискорюю кроки і бачу, що це Прадавня у тілі тієї дівчини насилає чари на Крону і закриває її у Фортеці. Намагаюся бігти, щоб врятувати кохану, але закляк, не можу поворухнутися. Згадалися лещата багряних паростків, які тримають мене зараз і випивають життя.

Розумію, що я тут нічого зробити не можу, бо це минуле. Це означає, що моя Крона потрапила у небезпеку, поки я тут. Та вийти зі сну у Могутню повню я зможу лише тоді, коли побачу все, що маю побачити.

Маю рухатися далі. Видіння не пускає туди, куди я не маю потрапити, тому я і закляк. Треба якось переміщатися у наступне видіння. Я розвернувся, на це сили вистачило. Тобто видіння веде мене далі. І я опинився у Світлому Палаці Лукс-Кларасу. Замість радості, що потрапив у дім свого дитинства, відчуваю біль у грудях настільки сильно, що не можу дихати. Це не мій біль. Та ще поки не розумію, кого я відчуваю.

Це майбутнє, тому що я тут знаходжуся і відчуваю себе, а не спостерігаю за дійством примарою збоку.

Навпроти мене стоїть мама і дивиться на мене якось дивно. Вона дуже розлючена. І якась зовсім чужа. Намагаюся відчути її і подих геть перехоплює, що починаю кашляти. Вона душить мене поглядом. А я заслабкий чинити опір. Де ж мої сили?

- Як ти міг?! Ти вбиваєш його! Це ти у всьому винний! Це ти, ти! Ненавиджу тебе! Забирайся! Ти геть перетворився на Вічного, його сили тебе зіпсували, і тепер ти руйнуєш все навколо себе! - мама кричить так, як ніколи в житті не кричала.

Я намагаюся зрозуміти що відбувається, чому вона так змінилась? Її волосся повністю лавандового кольору. І очі, вони також одного кольору. Це означає тільки одне: вона стала Темною! Темні сили перемогли. Чому вона це допустила? Вона ж вправно контролювала обидві сили. Але чому так трапилося? Що за ненависть вселилася в неї? 

Роблю глибокий вдих, видих і намагаюсь сконцентруватись, але це дається дуже важко. Мама продовжує щось кричати, та я вже від’єднався від неї і намагаюся не звертати уваги. Бо я впевнений, все, що я не сказав би, вже не допоможе, 

Коли мої емоції трохи вгамувались, я відчув сильний біль. Когось рідного щось вбиває прямо зараз. Ще один вдих, видих... Прадід! Зриваюся з місця і біжу по сходах до покоїв прадіда Нілона. Забігаю і бачу біля його кроваті сидить тато і дідусь Кредус. А прадід блідий, як сама смерть, лежить і ледь дихає. 

- Залиште мене з Віктором, - ледь чутно промовив Нілон і підняв руку, щоб його послухали.

Дідусь Кредус навіть не глянув у мою сторону, а татусь, проходячи повз не стримався і промовив: 

- Тепер задоволений? Як ти міг? Радій тепер, Вічний!

Їхня ненависть трохи не збила мене з ніг. Але я вже чітко розумію, що вони не мене ненавидять, а просто те почуття з’їдає їх зсередини і вони шукають винного. А найкращий варіант - це, як виявилось, вважати винним мене. 

Я підійшов до прадіда і хотів торкнутися його, але він виставив руку, зупиняючи мене.

- Не ображайся, синку. Ти не винний. Я вже старий і заслабкий, щоб витримати твій дотик. А я маю дещо тобі сказати наостанок. Ти проклятий і твоє прокляття поширилося на всю Імперію. Мабуть вже й на весь Алтіор. Твоя мама й інші сильніші за мене, тому твоє прокляття перетворює їхне найсвітліше почуття до тебе у найгірше, що тільки існує в світі - ненависть. А я не прийняв його і тепер помираю. Так, це вбиває мене. Якби я дозволив ненависті заволодіти собою, я ще пожив би. Але яке б то було життя? Ненавидіти всіх і, перш за все тебе, я не зміг би. Ти - надія моя, моє бажання, що здійснилось. Ти - гордість, моя, ти - моя цінність і все своє життя я віддав би тобі. Не вини себе, ти не винний. Але тільки ти взмозі зупинити це лихо. Знайди спосіб. Врятуй всіх і, насамперед, себе. Але пам’ятай, що ти залишився сам. Вільмер тобі не допоможе. Ніхто не допоможе.