***

Ранок лагідно заглянув у віконце теплими промінчиками і торкнувся обличчя. Крона не поспішала прокидатися, солодко потягнулася і посміхнулася. Насолода від м’якості постілі, приємний аромат квітів, які Ельвіра тихенько принесла і поставила та стіл поруч з ліжком, була такою звичною для Крони, що на мить вона відчула себе Принцесою. Але тільки на мить.

Пам’ять про час полону все ще мала силу над її свідомістю і Крона, як вжалена зістрибнула з ліжка одночасно відкривши очі. Поволі, прийшовши до тями, вона оглянула кімнату і усвідомила де вона, але серце ще калатало, нагадуючи про жах гоблінського рабства. Глибоко вдихнувши, вона заплющила очі і пошепки промовила кілька разів: “Все скінчено, я в безпеці, все позаду…”

Тихенький стук в двері остаточно привів її до тями.

- Так, увійдіть, будь ласка, - наскільки могла, впевнено промовила і різко видихнула, щоб зібратися думками після дивної ночі і не менш дивного ранку.

- Пробачте, пані Кроно, час сніданку, - повільно відчинилися двері і в кімнату зайшла Ельвіра з великим підносом у руках.

Кімнатою розтікся приємний аромат їжі. Покоївка обережно поставила сніданок на стіл, поруч із вазою.

- Доброго ранку, пані. Чи вдалося Вам відпочити? - лагідним голосом запитала Ельвіра і, не дочекавшись відповіді, відчинила дверцята шафи, дістала рушник і віднесла його до ванної, - Вам допомогти? - повернулась до кімнати.

- Доброго ранку, Ельвіро! Дякую, я сама, - відповіла Крона і пішла до ванної кімнати.

Проходячи повз столу, Крона зазирнула на запашний сніданок. Там була велика філіжанка гарячого какао, та сирники з джемом. Їжа здалася їй трохи дивною, але так смачно пахло, що дівчина вирішила швиденько зробити всі ранкові процедури і нарешті скуштувати те, що принесла покоївка.

Прийнявши прохолодний душ, щоб освіжитися, Крона вдягла сукню, яку подала їй Ельвіра, заплела косу і вийшла у кімнату. Проходячи повз дзеркала, на мить зупинилась. Вона насправді виглядає, як принцеса. Пишна сукня блідого лавандового відтінку їй до лиця. Вона зробила глибокий вдих і на видиху прошепотіла: “Я згадаю. Я обов’язково згадаю.”

- Що це за їжа така? - сівши на стілець, спитала в покоївки.

- Це улюблений сніданок Володаря, пані. Скуштуйте, це дуже смачно, - с посмішкою відповіла Ельвіра.

- Дякую, - промовила Крона і почала смакувати, - і дякую за квіти.

- Це від Володаря, пані. Даріус наказав Вам віднести від імені Володаря.

- Він прибув? - трохи не піскочила від хвилювання дівчина і відчула, як жар підкотив до обличчя.

- Ні, пані. Даріус мав розмову з Королем вночі. Я подробиць не знаю, але, як я зрозуміла зі слів Даріуса, він має прибути сьогодні, до повні.

Крона почала їсти швидше та зловила себе на тому, що хоче як скоріше розпитати Даріуса і дізнатися подробиці. Схаменулася, бо, може це не тактично буде з її боку. Хто вона? Проста дівчина, яка на правах гості знаходиться тут. А хто він? Він - Володар, Король Алтіору. Сумно опустила очі і продовжила їсти. Улюблений сніданок Володаря, здається і їй дуже сподобався. 

Після сніданку Крона нагадала Ельвірі, що вони домовлялися прогулятися. Та, коли вона буде вільна, хотілося б піти за межі Палацу, якщо це не буде порушенням якихось правил. Крона ще не розуміла устрій цього місця і намагалась поводитись максимально чемно. Дізнавшись, що прогулянка за межами Палацу не зашкодить її покоївці, зраділа. Але доведеться почекати, бо Ельвіра має певні обов’язки, тож домовились прогулятися після обіду.

Щоб трохи прискорити час, Крона взяла свою книгу, яку почала читати вчора, і вийшла на терасу. Зручно сіла в крісло та почала читати Легенди Лукс-Кларасу. З однієї розповіді вона дізналася, що одним із символів королівського роду Світлої Імперії є лілія. Малюнок квітки в книзі був дуже схожий на ту магічну прикрасу, що дав їй Віктор і яка є ще й артефактом для зв’язку. Як вона раніше не додумалась, що може сама зв’язатися з Вікторіумом. Він же не просто так дав їй прикрасу! Практично він дозволив покликати його, коли вона захоче.

А їй дуже кортіло почути його. Серце не на місці. Якесь дивне хвилювання охопило її зранку і не відступає. Спочатку вона думала, те все після “вогняного” сну, але зараз, коли всі думки про нього, серце почало вистрибувати із грудей і тривога наповнила всі її почуття.

Вона відклала книгу, торкнулась квітки, заплющила очі і прошепотіла: “Вікторіуме”. Лілія на мить потеплішала, а потім різко стала холодною, як лід. Крона повторила ще раз і ще. З кожним разом все голосніше лунало  ім’я Володаря, але відповіді не було. І квітка стала крижаною, холодом обпікала шию, груди, роздирала серце, як сама смерть.

Крона встала з крісла, її наче трохи покосило, що ледь не знепритомніла. Таке відчуття, що квітка випиває її сили. Але ж вона не має магічних сил. Чому тоді почувається так кепсько?

Зібравши залишки сили, вона поволі підійшла до краю тераси і побачила Даріуса у дворі, неподалік. Їй дуже хотілось підбігти до нього і розпитати все про Володаря, проте спуститись сходами не наважилась, бо просто не могла спустити ногу на сходинку. Її тіло більше не слухалось її.

- Даріусе! - намагалась крикнути, але голосу вистачило тільки на тихий хрип, - Даріусе! - ще раз спробувала і впала, втративши свідомість.

Помічник Володаря відчув поклик, підняв погляд на терасу, та побачив, як дівчина просто впала. Вмить забув куди йшов і побіг до неї.

Вночі, розмовляючи з Віктором, Даріус зрозумів, що ця гостя незвичайна і дуже дорога Королю. Тому її стан налякав його. Він вмить опинився біля неї, схопив на руки і посадив у крісло. Він розумів, що не має права заходити у спальню до дівчини, тому й залишив її на терасі. Так краще. Тут свіже повітря, може прокинеться скоріше.