Сулам. Нове життя

Оксікори несли Крону стрімко але дуже обережно, бо Володар наказав не лякати дівчину крутими, швидкими віражами, вона ж нікуди не поспішає. Крона відчувала, як шкіра на її обличчі пече від солоних сліз. Ці дивні, давно забуті відчуття. Вона наче втратила все і здобула щось цінніше водночас. Володар здався їй простим парубком, який врятував її з лап огидних монстрів. Почуття вдячності зігріло її душу, тепло від якого розтеклося тілом. 

Вона затамувала подих і заплющила очі, щоб не втратити ту тонесеньку надію на те, що пам’ять її от-от повернеться. Відчула хвилю незнайомих почуттів, які розбуркали її від довгого, холодного, темного сну. Але ні, пам’ять не повернулась і сльози знову побігли по щоках, наче змивали ті страшні спогади з недавнього, жахливого життя в рабстві, та жадані спогади про те, хто вона і звідки, не з’являлись.

Екіпаж почав знижуватися і Крона зрозуміла, що проплакала всю дорогу і як слід не підготувалася до зустрічі з новим життям. Одразу в голові замайоріли думки про Палац, етикет, нові знайомства та нові обов’язки. Вирішила взяти себе в руки та гідно увійти в своє життя, яке дарує їй Володар всього Королівства. 

Оксікори плавно і обережно посадили екіпаж біля Палацу та звільнились від хомутів упряжі, а Крона залишалася всередині і вдивлялася у чоловічу постать, яка швидко наближалась до неї.

Чоловік відчинив дверцята і подав Кроні руку. 

- Вітаю у Головному Палаці, пані Кроно! Я - Даріус, особистий помічник Правителя.

- Дякую, Даріусе, - прийняла його допомогу і вийшла з карети.

За Даріусом прибігли двоє служок, яким він наказав зібрати речі з карети і віднести до прачки, а сам повів Крону до Палацу. Вона роздивлялася цю велику споруду та трохи не впала, коли підняла голову, розглядаючи величезний балкон верхнього поверху, який красувався яскравими квітами.  

- Там покої Володаря, - підтримав дівчину Даріус, щоб не впала і трохи посміхнувся так, щоб вона не бачила, не хотів бентежити розгублену дівчину.

- Дякую, Даріусе, - заглянула йому в очі і щиро посміхнулася, зрозумівши свою незграбність.

- Прошу, - показав рукою на двері, які вже відчинила для них нова покоївка.

Крона зайшла всередину і відчула тепло, наче опинилась у себе вдома. З кухні ледь долітав запах смачної вечері. Покоївка привіталася і сповістила, що тепер сама подбає про гостю.

- Мене звати Ельвіра, я покажу Вам покої і допоможу розміститися, - з милою, приємною посмішкою промовила покоївка  і провела Крону у її кімнату, - на Вас вже чекає гаряча ванна, а після я принесу вечерю.

Покої не могли не подобатись. У порівнянні з тими умовами, в яких Крона перебувала останній час, зараз вона відчувала себе Королевою у найкращому Палаці світу. Ельвіра дістала із шафи одяг і запросила Крону до ванної. Тепла вода з ароматним милом і пелюстками квітів накрила дівчину хвилею ніжності і насолоди. Наче вперше в житті вона бачила і відчувала таке.  

Поки Крона ніжилася у ванній, покоївка принесла вечерю і накрила стіл у вітальні.

- Пані, Ваша вечеря вже чекає на Вас, - промовила Ельвіра та допомогла Кроні вийти з ванної й одягнутися.

Проходячи повз дзеркала, Крона зупинилася і кілька секунд вдивлялася у своє відображення, наче бачила вперше, немов згадувала себе. 

- Пані Кроно, вечеря стигне, - лагідний голос покоївки привів її до тями і вона пішла до кімнати.

Запах їжі викликав бурну реакцію. Відчула себе такою голодною, наче не їла років сто. Але стримано, по-королівськи, підійшла до столу, сіла і взяла прибори. Покоївка почала накладати у тарілку овочеве рагу, шматочки м’яса, приготованого на вогні, та налила у келих сік яскравого жовтого кольору.

- Смачного, пані Кроно, - сказала покоївка і направилась до виходу. На мить зупинилась і продовжила, - якщо Вам щось знадобиться, я поруч, у сусідній кімнаті, кличте, я одразу з’явлюся.

- Дякую, Ельвіро! - чемно відповіла дівчина, - а Ви не їстимете?

- Так, але моя вечеря на кухні, з іншою прислугою, - трохи вклонившись, відповіла покоївка та направилась до виходу.

- Повечеряйте зі мною, якщо Ваша ласка, - трохи тихо, але впевнено сказала Крона, та вказала рукою на стіл.

Їжі було багато, наче на трьох зголоднілих гоблінів. Мабуть, ще довго Крона буде міряти все гоблінськими мірками. Але компанія їй була потрібна не для допомоги з їжею, а заради спілкування. Балакати їй не хотілось, просто потребувала присутності іншої людини. Лячно їй було залишатися наодинці з Палацом і своїми думками.

Ельвіра сподобалась їй, тож і повечеряти запропонувала від душі.

- Вибачте, не можна. Я тут віднедавна, всі правила ще не вивчила, але точно знаю, шо з гостями Володаря маю бути стриманою. Пробачте, пані. Можна я піду?

- Так, прошу пробачити мене, що скомпрометувала Вас, я не хотіла завдати Вам незручностей. Ви вільні, дякую.

Покоївка вийшла і залишила Крону з її думками. А думок було забагато. Їй потрібно налаштуватися на нові для неї порядки, правила. Навчитися етикету та, що найголовніше, навчитися жити по-новому. Більше за все вона хотіла сподобатись Володарю, щоб він не пожалкував про своє рішення запросити її в Палац. 

Після статусу рабині Кроні важко прийняти новий статус "пані", як її почали тут називати, статус особливої гості Володаря. Після вечері вона знову підійшла до дзеркала і простояла там довго, вдивляючись в нову себе, шукаючи хоч якусь зачіпку, щоб нагадати собі про себе саму. 

Нічого…