Знайомство з Алтіором. Ракас

З відчуттям втрати чогось важливого в своєму житті, та, водночас, радості і полегшення я просидів на березі річки до світанку. Думки потужним вихором змішувались у моїй голові. Так дивно приходить усвідомлення того, що я залишився сам. 

Мілвус був поруч усе моє життя, від дня мого народження до сьогодні. Не уявляю життя без Його підтримки і взагалі, від Його постійної присутності. Раптом відчув, як по щоці скотилась сльоза і в пам’яті ожив спогад. Якось Він запитав мене: “Віку, скажи, що відчувають люди, коли плачуть?” Я, подумавши, відповів: “Люди плачуть, коли втрачають, коли боляче, або страшно…” А потім додав: “А ще ми плачемо від щастя…”

Дракон зробив висновок, що люди - дуже складні істоти, та, мабуть, Йому хотілося б мати можливість плакати, тому що іноді, згадуючи свої втрати минулого, Йому важко на стільки, що Він готовий стерти пам’ять. Навіть попросив мене про це, та потім відмовився. Зректися на вік своєї Жаклін Він так і не наважився...

Зараз я сам себе не розумію. Я жалкую, що відпустив вірного друга, і радію про те, що Він, нарешті, щасливий. Невідомо чи побачу Його ще колись, але я спокійний, бо зв’язок між нами не розірваний. Читати Його я не можу на такій відстані, проте ми відчуваємо один одного. Я ж маю частину Його сили.

Промені сонця привели мене до тями і я почав збиратись у подорож. Маю закінчити найскоріше, та встигнути повернутись до повні, яка вже наближається. Мені необхідно бути в моєму Палаці, щоб сконцентруватись та видінні і записати побачене. На черзі відвідування феніксів та гоблінів. Тож я дав команду оксікорам підготуватися до подорожі. Сам пірнув у річку, злегка освіжився, одягнувся та направився до гоблінів, у провінцію Ракас.

З книжок по расознавству я пам’ятаю, що гобліни доволі агресивні та нестримані істоти. Живуть общинами і зовсім не йдуть на контакт. Та я розумію, що ця інформація застаріла років так на триста і наразі їх поведінка може відрізнятись від того, що я вчив в Академії.

Зрештою, мене вони не скривдять. По-перше не посміють, а по-друге, просто не зможуть. Вони не мають достатньо магічних сил навіть для того, щоб поранити мене. 

Різкий запах, який буквально вдарив у ніс, сповістив, що я вже поруч. У вікно я побачив водоймище, яке нагадувало озеро. Проте вода, якщо це можна назвати водою, була коричнева, як застояне болото. Запах йшов звідти. Коли гобліни побачили мій екіпаж, зібралися біля того болота і, дивлячись вгору, чекали. Відчуття тривоги почало мене турбувати, коли я побачив, підлетівши блище, що деякі з істот мали при собі зброю. Дехто тримав списи, зроблені з дерева, дехто - каміння.

Вийшовши з карети, я зрозумів, що озброєні, то були охоронці ватажка, який відрізнявся від інших. Він єдиний мав щось на кшталт одягу. Шкура ведмедя була закріплена на плечах, а на голові ватажка, як шапка, була ведмежа голова. 

Інші гобліни мали лише своєрідні пов’язки на бедрах. Ці величезні за розміром істоти були схожі на людей. Але обличчя дивакуваті. Вигнуті, широкі надбрівні дуги, на яких мов шматки звірячого хутру, красувались брови, а з-під них виглядали маленькі чорні, як шматки вугілля, очі. Невисокий лоб, широченний ніс та дуже широке підборіддя з величезними губами. Сіро-зелений колір шкіри та чорне волосся майже по всьому тілу.

- Вітаю у Ракасі! - наче замість голосу, у нього з рота посипалось каміння, сказав кремезний ватажок. - Моє ім’я - Шоркс. Одвічний Мілвус Магна попереджав про твій візит, Вікторіуме Вічний. Та ми не в захваті від об’єднання Алтіору та визнання єдиного Короля.

Шоркс не стримував свою агресію до мене і це відчувалось дуже сильно. Читаючи його думки, я зрозумів, що цей народ загрожує Алтіору не менше за вампірів. Але порядок єдиний для всіх рас, тому вони мали погодитися на Мирний договір та співпрацю. 

- Вітаю, Шорксе! - сказав я, та поклав руку на груди, як належить Королю, бо вітатись рукостисканням у ситуації, що склалась, було недоречно. - Твоя раса, як і всі інші, живуть на території Королівства Алтіор, тому маєте дотримуватись єдиного Закону, як і всі інші, без винятку. Я прибув з миром і порушувати спокій твоєї общини не збираюсь. Пропоную підписати Мирний договір. Тим самим визнати єдиного Короля та підтримувати мир у Королівстві. Інакше ти будеш змушений покинути територію Алтіору, або ж бути ізольованим на вік.

Шоркс у відповідь на мої слова, подав пальцем знак своїм охоронцям і вони, як один, підняли свою зброю, яка вмить запалала жовтим вогнем і, один, який стояв за спиною Шокса, зробив крок у бік і, не роздумуючи кинув палаючий спис у мій бік.

Я був готовий до атаки, тому що встиг прочитати їхні думки. Підняв праву руку, створюючи прозору стіну перед собою. Спис вдарився об щит, та розлетівся на шматки, які одразу погасли і впали на траву. Наступний удар був вогняним каменем, який також розбився вщент.

- Шорксе, зупинись! Я не хочу кривдити твій народ.

У відповідь прилетів камінь, який також розлетівся, вдарившись об щит. Я миттю підняв руку і провів, показуючи на кожен камінь та на кожен спис. Після чого, полум’я згасло. Підняв ліву руку, долонею догори і, піднімаючи, здавив кулак так, що каміння та списи осипались на траву, перетворившись на пил.

Підняв очі, які вже палали червоним і поглянув на Шоркса, який злякано дивився на мене. Я підняв руки, та різко опустив донизу, що землею пройшла хвиля і збила гоблінів з ніг. Злевітувавши над галявиною я моторошним голосом Вічного прогремів:

- Я можу примусити підкоритися мені,  або знищити вас і пам’ять про вашу расу одним поглядом! - мій гнів наростав, та я стримав його і, повільно спустившись на землю промовив. - Та це йде всупереч із Законом Алтіору. Кожна раса має право на вільне існування. Тому вдруге пропоную прийняти та підписати Мирний договір.