Спогади Одвічного. Надія на порятунок

Щойно мої ноги торкнулися землі, магічний вихор спогадів розвіявся, я швидко обернувся навкруги і неймовірно зрадів, побачивши, де я опинився. Світлий Палац Лукс-Кларасу, тоді Імперія називалась Світлою. Домашнє тепло огорнуло мене, я навіть на мить закляк, поринувши у свої дитячі спогади. Переді мною стоять батьки. Такі юні і щасливі, урочисто вбрані, на головах корони. Мамине волосся таке світле, як зріла пшениця, і тільки дві пасми забарвлені її темною силою. Сьогодні більша половина маминого волосся лавандового кольору. Скільки ніжності і любові у серцях цих двох молодих людей!  Вони промовляють клятву народові Світлої Імперії.

Коронація! Так, я згадав, мама розповідала, що сталося того дня. Бабуся Фелісія, Її Величність, щойно одужала. Прадід Нілон сяє від щастя, що має можливість нарешті показати підданим спадкоємицю трону з її нареченим. А дядько Вільмер, тоді ще Найсвітліший Ректор Академії, завзято допомагає скласти новоспеченим Принцю та Принцесі свою першу в житті клятву. Швидко озирнувся і побачив інших. Дідусь Кредус, прадід Айван, прабабуся Орисія з очима повними від сліз щастя. Дід Барт із бабусею Нурою здивовано спостерігають за дійством. Для них той день запам’ятався на все життя. Вони єдині знали про рішення Світлого Імператора надати достроково титул їхньому сину, проте до кінця не усвідомлювали, що це відбувається насправді.

Поволі посміхнувся, згадуючи, як дід Барт розповідав історію про те, як Імператор Нілон сповістив їх про своє рішення коронувати тата. Це взагалі сталося вперше за всю історію Алтіору, коли коронація Принца відбулася до весілля з Принцесою. Тоді прадід Нілон не роздумуючи прийняв рішення, бо знав, що союз цих молодят змінить життя всього Великого Алтіору. Старий Реслі у своєму пророцтві назвав їх “обраними” і прадід залюбки подарував татові титул Світлого Принца. 

Під ногами здригнулася земля і я згадав, чому я тут і що має статися. Батьки і про це мені розповідали. Я відчув Його наближення. Настала темрява. Всі підняли голови і побачили в небі Одвічного, який своїми величезними, чорними, як найтемніша ніч, крилами, затулив сонце. Присутні, запанікувавши, почали бігти і ховатись у Палаці, хоча мама з дядьком Вільмером намагалися їх заспокоїти. Мама знала, що Він не зашкодить.

Відчуваю Його лють. Він тут не з власної волі. Взагалі, останні три століття Він діє не з власної волі. Вічний керує Ним. І сьогодні Він мав знайти обрану, яку так хотів знищити Вічний. Мама звернулась до Нього і пообіцяла звільнення. Дала слово, запевняючи Його у своїй могутності. Він відкрив їй свої спогади, з яких я щойно повернуіся, бо надії отримати свободу вже не мав. Він дивився на моїх батьків як на дітей, які уявили себе всемогутніми і не вірив, що ці дівчина з юнаком дійсно визволять Його з вічного рабства. Але й іншого вибору не було... 

Мілвус застиг на хвилину, роздивляючи цих двох, потім прогремів :

- Я приймаю твоє слово, Царице! - махнув крилами і полетів геть, до Тенебрису, у Темну Імперію доповісти своєму господарю, що обрана дійсно жива і що увійшла в повну силу.

А я, підхоплений вихором, одразу перенісся в наступний спогад. Тут темно і вогко. Холодно. Намагаюсь побачити бодай щось. Суцільний морок. Навколо мене кам’яні стіни, які обмежують мої рухи. Відчуття… Я нічого не відчуваю. Намагаюсь ворухнутись, зробити крок. Та мої спроби відбиваються лязкотом заліза об кам’яну підлогу.  Я закований важкими кайданами. Я нічого не відчуваю і мені байдуже. 

Раптом слабким промінчиком засвітив у моїй свідомості легкий поклик. Незвичний світлий поклик, такий незнайомий, чужий і по-дитячому дивний.

Відлуння голосів кожної миті ставало гучнішим і чітким. Потік Світлої магії з Темним відтінком я жадібно вбираю у себе так, як вмираюче від засухи дерево, вбирає краплі довгоочікуваного дощу. 

Світла магія тече і вирує в мені, я починаю відчувати. Я так давно нічого не відчуваю, що вже забув як це. Тепло накрило мене потужною хвилею і я зрозумів, що маю сили покинути це неприємне, страшне місце, у якому перебуваю вже кілька століть. Навіть не пам’ятаю яким чином тут опинився і скільки точно часу провів. Я прокинувся зі сну. Холодного, темного сну. Я тепер маю сили розірвати вікові кайдани і покинути це кляте місце. Поволі підіймаю голову, розправляю спину. Стеля не пускає, та я не здаюсь, Пробиваю кам’яну перепону, бо відчуваю надію на порятунок і вічну свободу. На мене чекають, маю летіти туди, куди кличе Мене Світла магія, наповнюючи Мене силою розбити ці кам’яні стіни.

Зробивши глибокий вдих, Я, заплющивши очі, розправився у повний зріст і потужним ривком зламав стіни і відкинув стелю. Каміння посипалось на землю, розривая тишу вибухом. Видихнув і розплющив очі. Світло засліпило мене і я вдихнув на повні груди. Відчувши п’янкий аромат свободи, розправив крила і злетів у небо, залишаючи внизу залізні кайдани, які розкололись навпіл, і груду порослого мохом каміння. 

Магічний поклик відчувається тепер чітко й ясно. Я впізнав його. Це Обрана кличе мене, маю поспішати. Раптом відчув присмак отрути, яка підло підвернула до горла і починає заважати. Моє дихання сповільнюється, воля слабшає. Гіркий смак магії Гравібуса Вічного починає долати мене, намагаючись зупинити. “Я не піддамся тобі, Вічний! Тобі не стримати Мене!” - ментально відповів на його спроби мене повернути і, опираючись магічним перепонам Вічного, як зустрічному урагану, лечу на Світлий поклик.

Зрозумівши, що Я не підкорююсь, Вічний, полишивши свої темні справи, полетів за мною. Відчуваю його присутність і від цього чимдуж прискорюю свій рух. Він притягує Мене своєю липучою отруйною силою, від якої паморочиться в голові і тягне зашморгом на шиї. Важко. Сповільнююсь, втрачаю контроль.