Королівський дебют. Магічна підготовка

Перший мій день, як Короля Алтіору, розпочався з першими променями сонця. Спустившись у вітальню, запросив працівників Палацу для знайомства і першої наради. Більшість з них залишились мені у своєрідний спадок від колишнього правителя, Дегоса, за його ж рекомендаціями. Інші приїхали за моїм запрошенням зі Світлого Палацу Лукс-Клараса. Познайомившись з усіма, виказав промову про нові правила і новий устрій, та попередив, що я - читець і маю ментальний дар, тому контролюватиму і перевірятиму кожного. Хто не згоден, може бути вільним. Залишились всі і, поклонившись, промовили слова клятви на вірність Королю.

Прочитавши всіх працівників, впевнився, що вони щирі і нічого не приховують. Звернув увагу на одного молодика. Високий і міцний, в роду якого, здається, був кентавр, виглядає він, як звичайна людина, магічно обдарований юнак володіє світлим даром. Підійшовши до нього, запросив до робочого кабінету для особистої співбесіди. Чистота його помислів і фізична підготовка вразила мене, тому я запропонував йому стати моїм особистим помічником. Не вагаючись, Даріус, так його звати, погодився.

Поки я мав бесіду за зачиненими дверима кабінету, робітники кухні вже підготували стіл до сніданку. Тож, повернувшись з кабінету, я був приємно вражений. Мабуть, матуся, коли була на святкуванні, підготувала кухарів, розказавши про мої уподобання. Доказом цього була велика філіжанка гарячого какао, та сирники з джемом.

Після сніданку, я вийшов у двір зі своїм помічником, щоб обійти так звані нові володіння. За Палацом знаходиться невеличке озеро, на якому живуть птахи. Трохи далі, розташовані декілька споруд. Вигляд у цих будівель не найкращий, проте вони достатньо міцні. Потребують незначного реставрування. Одна була для свійської худоби, інша - слугувала домом для їздових оксікорів. У Лукс-Кларасі я не зустрічав подібних істот. Великі, граційні створіння, схожі на мантікорів, які зустрічалися мені тільки на сторінках міфічних історій Королівства. Оксікори мають тулуб лева, та на відміну від мантікорів, їхні голови не схожі на людські, а більше нагадують собачі, проте з більш витягнутими мордами і гострими вухами. А на спинах цих створінь красуються крила. Окрас рудий, але, як сказав Даріус, колір може бути різним. 

Зайшовши до так званої стайні, створіння підвелися і поглянули на мене світло-жовтими очима. Прочитавши їх, я усвідомив, що вони темні, проте не агресивні. Вже довгий час вони перебувають у цій стайні без роботи, бо старий правитель давно не подорожував Пелагусом і не користувався екіпажем. 

Ватажок оксікорів наблизився і обнюхав повітря навколо мене, зазираючи в обличчя, немов питаючи, хто я. Він одразу ввійшов у ментальний контакт зі мною і я, щоб показати свою владу, подивився на нього, використавши сили напівбога. Мої очі засяяли червоним і я сказав, що я новий Король Алтіору і вони мають підкоритися. Він одразу прийняв мою владу, склонивши свою голову на знак покори. Інші також одразу поклонилися, наслідуючи свого ватажка, Орсака, так він назвав себе. 

Як новий господар, я маю провести обряд посвячення, щоб вони корилися тільки мені. Попередив оксікорів і Орсак погодився, мовляв, правила він знає. Піднявши праву руку я пустив на оксікорів червоний промінь, який по черзі торкнувся кожного з них. Їхні очі запалали помаранчевим сяйвом і окрас змінився на вогняно-червоний. Коли обряд було завершено і промінь погас, вони голосно проричали, піднявши голови і потім приклонились до землі. 

Зрозумівши, що ці створіння вже давно знаходяться під замком, відчинив двері і пустив їх надвір, щоб вони почали відновлювати свій фізичний, ослаблений за кілька десятиліть, стан. Вийшовши на двір, оксікори мружились від сонячного сяйва, розминаючи свої величезні лапи. Трохи згодом, коли звикли до яскравості ранкового сонця, піднялися по черзі у повітря і поволі розминаючи крила, кружляли над парком, вигукуючи дивні звуки, чимось схожі на плескіт води. Так вони спілкуються між собою.

За стайнею стояла королівська карета, яка пристосована для оксікорів. На вигляд вона зовсім нова. Підійшовши ближче, я роздивився її зсередини. Доволі простора, оснащена шкіряним кріслом, поруч з яким стояв невеличкий стіл і вмонтована в підлогу скриня, щоб пасажир мав можливість перевозити деякі речі, наприклад харчі, чи дорожній одяг тощо. Ззовні, на задній стіні карети було місце для валіз.

-  Подарунок від містера Дегоса новому Королю, - відчеканив Даріус, коли я вийшов з карети.

-  Дуже гарна річ і корисна, подякую при нагоді.

За невеликим пагорбом стояла споруда, віддалено схожа на фортецю. Даріус, побачивши, що я на неї задивився, розказав, що ця споруда ніколи не використовувалася. Що там до чого, ніхто не знає. Та старий правитель не дуже й переймався своїми володіннями останні кілька десятиліть. Мене це дуже зацікавило і я, не дослухавши розповідь молодого помічника, зупинив його на пів слові і направився до фортеці. Тропа заросла чагарниками і травою, що сягала до колін. Колючі чагарникові гілляки хапали нас за одежу, наче зупиняли, сповіщаючи про небезпеку.

Похмура, кам’яна споруда притягувала мене незрозумілим, дивним чином. Здавалося, вона кличе мене. Наче зачарований, я підійшов до закритих воріт. Заплющив очі і концентруючи свої сили намагався відчути щось чи когось всередині. Нічого. Ні живих, ні мертвих. Тільки потужна магія, наче знайома мені, тільки звідки, не пригадаю. Навіть спогади Вічного не дали жодної підказки.

Простягнувши руку, щоб відкрити височенні ворота, зупинився, бо Даріус, наче розбудив мене своїм підозрілим голосом: