10.1. Видіння Вічного

Смачний мамин сніданок надав Віктору сил і він, подякувавши, побіг у покої мами шукати татову магіну сферу. Та там, де батько її залишив, нічого не було. Він передився у шафах, у ліжку, навіть у вбиральні перевірив. Ніде немає… Повернувся у вітальню і, розчаровано повідомив, що нічого не знайшов. Вирішив, що необхідно підключати свої нові сили, щоб знайти втрачену батькову цінну річ.

Він заплющив очі, подумки зібрав сили, розмістивши їх рівномірно і резерв відгукнувся готовністю. Глибоко вдихнув, щоб вгамувати потоки енергії, виставив руку перед собою, уявив сферу і прикликав її. Від його спроби магічити, по Палацу пішла легка вібрація, що на столі задзвеніли столові прибори, дзеркало на стіні хитнулось і впало на підлогу, гучно розбившись, меблі захитались. У вітальні стало шумно, проте Віктор не реагував, а всі присутні спостерігали за тим, що відбувається і переглядались між собою.

Віктор не розплющував очі і не послаблював дію своїх сил. Пройшло декілька секунд, всі у напруженні, затамувавши подих, дивились з надією на Віктора. На його чолі видулись вени, щоки почервоніли, рука затремтіла від напруги. Раптом на його руці почав формуватися легкий темний туман, який поволі заворушився, утворивши невеликий вир, з якого матеріалізувалася магічна сфера. Всі ахнули, бо бачили такий прояв сили вперше. Вібрація припинила рухати меблі і Віктор розплющив очі.

- Сфера була не вдома. Думаю, Гравібус і її прихопив, як трофей, - припустив Віктор.

Задоволений собою, миттєво активував артефакт на татове місцезнаходження. Куля почала змінювати кольори таким же чином, як колись в руках Курта, а потім залишила лавандовий колір і випустила туман, спроектувавши на стіну видіння Віктора.

"… Темне приміщення. Стіни схожі на камінь. Свічки де-не-де. Світла не вистачає, щоб роздивитися деталі. Стогін стомлених душ лунає, аж по шкірі пробирає мороз. По центру стоїть котел, у якому булькає якась зелена речовина. Поруч з котлом – своєрідний стіл, на якому пучками складені висушені трави, мертвий кажан та повзає невелика змія жовто-зеленого кольору. На стіні, за столом, трохи подалі видніється чорна пляма розміром у людський зріст. Здається, то коридор. Наближаючись туди відчувається могильний холод…"

Віктор без перестанку водив рукою по сфері, його заплющені очі рухалися, наче він щось розглядає. Рухами руки він збільшив проекцію до таких розмірів, що видіння розширилося на всю вітальню і присутні, наче, опинилися всередині того моторошного місця. Алессія з Кларою навіть обійняли себе руками за плечі, бо відчувався нестерпний холод. Віктор направляв дію сфери так, щоб можна було роздивитися все, що його цікавить, навіть створив можливість просуватися приміщенням. 

"…Коридор вивів всіх у іншу кімнату, якщо це приміщення можна так назвати. Темно, холодно і моторошно. Примарне світло з іншої кімнати, яка опинилася позаду, не давало достатньо світла, проте дещо все ж побачити можна. 

Великі кокони сіро-зеленого кольору звисають зі стелі, з яких відчувається жива енергія. Там люди. Сотня людей… Повертаючи назад, щоб знайти інші кімнати, раптово перед очима з’явилося страшне створіння (Клара аж підстрибнула від несподіванки і закрила рот руками, щоб не крикнути, бо думала, що на тій стороні її почують, видіння аж занадто реальне). Зелений плащ з масивним каптуром, з-під якого не видно обличчя. 

Створіння тихенько загарчало, наче відчуло присутність чужаків і почало наближатися. Коли наблизилося майже впритул (Алессія обхопила руками Клару і відтягла трохи назад, сховавши її за Вільмером), подув легкий вітерець і збив каптур з голови. Сива голова, волосся рідке і розтріпане, злющі зелені очі на пожмаканому обличчі, яке колись було жіночим. ("Прадавня" - прошепотіла Клара і виглянула з-за спини Імператора).

- Те, що шукаєш, Вікторіуме Вічний, не знайдеш. Не намагайся! Я не дозволю тобі порушити мій спокій. Ти – проклятий, тому, навіть, не думай приходити до мене. Будь певен, я скористаюся нагодою і просто тебе знищу! І іншим перекажи, щоб не шукали, бо знайдуть тільки СМЕРТЬ! – її очі зблеснули зеленим, а останнє слово пролунало не людським голосом, а наче найжахливішої істоти потойбіччя, яке й уявити моторошно…”