7.5. Втрата

Віктор, полюючи за звірами, поглинув майже всю божественну силу, якою наділив їх Вічний. Проте, він не встиг наздогнати всіх і ті ящури, які залишилися, все ж добралися до Клараса, наблизилися впритул і атакували Палац вогнем. Віктор відчув загрозу, яка нависла над його родиною і, закривши очі, сконцентрувався та подумки звернувся до Дракона:

- Мілвусе! Відчуваю загрозу! Доповідай що відбувається навколо Палацу!

- Ящури наступають на Палац. Я атакую їх вогнем! Ситуація під контролем, проте поспіши, Ти потрібен тут! - одразу доповів Дракон, продовжуючи метати вогонь, щоб стримати наступ і врятувати Палац.

Віктор, розчаклував тих ящурів, кого знайшов останніми, відправив їх до Імперії Лацерти і тільки-но збирався прикликати туман переміщення, як у грудях закололо, наче тисяча голок одночасно врізалися в його плоть. Він зігнувся від болю і трохи не впав на землю, але втримався. У голові промайнула думка "Батьки!". Зв’язок з татом обірвався, потім з бабусею Фелісією, потім дідусь… О ні! Віктор відчув, що дідусь терпить сильний біль і, здається, помирає, а мама подумки кричить йому: "Сину, біда! Мерщій додому! Ти потрібен!"

Не гаючи ні секунди, за допомогою туману переміщення, Віктор з’явився біля Палацу, навколо якого вже палає вогнище, висотою досягаючи останнього поверху Палацу... Дракон добиває останніх ящурів, створивши прозорий захист, який не пускає вогонь до будівлі. Крізь вий і моторошний стогін помираючих у магічному вогні ящурів, Віктор почув мамин плач і миттю побіг до Палацу, пройшовши вогонь і прозорий захист Дракона без перешкод. Вогонь не спалив Принца, навіть, не обпалив, бо в ньому вирує божественна сила.

Піднявшись за лічені секунди наверх, до маминих покоїв, він знайшов маму, яка плакала в обіймах Вільмера і більше нікого поруч… Калюжа крови біля стіни... Вибіг, стрімголов добіг до покоїв дідуся з бабусею, гучно відчинив двері – нікого, подумки покликав Георга:

- Брате, ти тут? Живий? Відповідай!!!

- Так, Віку, я живий, ще й досі у в’язниці, за наказом дядька. Що там вдома? Відчуваю біду.

- Думаю, Гравібус заходив у гості. Зараз поговорю з мамою і прибуду до тебе. Полонену не залишай. А, якщо Гравібус з’явиться визволяти свою дочку, миттю клич мене з дядьком Вільмером.

- Добре, братику, чекаю на новини. Душа не на місці…

Віктор, важко дихаючи, повернувся до маминих покоїв. Обняв, поцілував,  заспокоїв, та вже потім наважився запитати:

- Матусю, рідненька, що тут сталося? - торкнувся долонями її мокрих щік і зазирнув в очі.

- Друге твоє пророцтво, яке ти показав перед своїм народженням, через магічну сферу батька, справдилося – почалася війна, а ось і третє – де я одна плачу і Вільмер, ой, вибачте, - вона поглянула червоними очима на нового Імператора, зронила сльозу і продовжила, - дядько Вільмер мене втішає. І поруч нікого.

Знову заплакала… Віктор поклав їй на чоло долоню, з якої поволі почало виходити сяйво червоного відтінку. Він зцілював мамину поранену душу божественною силою як тоді, у дитинстві зцілив бабусю Фелісію. Мама перестала плакати, обличчя висохло від сліз і вона, подякувавши сину за допомогу, почала спокійно розказувати, що трапилося, поки вони відбивали підступні напади Темного звіро-людо-війська.

"…До Палацу підбираються звіро-ящури. Вони погрозливо гарчать і випускають з пащ червоний вогонь, все ближче підповзаючи до нас. Курт з дідом Нілоном створили щит, щоб звірі не зайшли в середину, і обговорювали подальші дії, а я з бабусею Фелісією читали книгу заклять, щоб запам’ятати хоч деякі з них. 

Вивчили закляття на захист, і нове, яке з’явилося, коли книга була у моїх руках, на пошук загубленого. Книга завжди адаптується до нових умов. Вона читає емоції того, у чиїх вона руках і, якщо відчуває потребу, пише закляття, яке знадобиться. 

Отже, читаючи, я відчула наближення напівбога і закричала, щоб усі приготувалися, бо до нас прямує Вічний і точно не на частування какао з еклерами. Курт моментально зреагував і буквально "кинув" у мене закляття захисту, яке створило непробивний щит. Бабуся не попала під нього, бо якраз відійшла до столу, взяти склянку води.

Аж раптом з’явився Гравібус. Просто з повітря, без туману чи порталу. Провів рукою і Курт, який вже був готовий накинути щит на бабусю, та сама бабуся Фелісія, зникли. Я, відчувши, про що думає Вічний, кинула у нього сферу чистого світла, а потім, одразу вогняний промінь, та Гравібус тільки трохи похитнувся, його майже не зачепило. Я продовжувала атакувати його, бо відчувала, що щит, який поставив Курт поволі зникає, тому що його ніхто вже не підтримує.

Дідусь підключився в атаку, кидаючи у Вічного чистим світлом. Вічний не реагував, тільки моторошно сміявся якимось нелюдським голосом. Разом з атакою, я почала промовляти закляття захисту, яке щойно вивчила і наді мною утворився ще один щит. Наш напад послабив захисний щит Вічного, ми буквально закидали його кулями, та він не переймався. Поволі його щит все ж піддався на наші постріли, та, на щастя, з’явився Малум, збільшився в розмірі і, відчувши зникнення щита, блискавично накинувся на Вічного, подряпавши його шию.

Поки Гравібус відбивався від несподіваного нападу Кота, я прикликала свій "Зуб Дракона" і кинула у Вічного. Він зник, не дочекавшись, поки атаме влучить в нього, та прихопив Малума з собою, потім з’явився знову, сам, без Кота і, раптово, поки я схопила атаме і кинула в нього другий раз, він метнув вогонь у дідуся. Я чітко зреагувала і відбила його атаку. Вогняна куля, від руху моєї руки, вилетіла у вікно і вибухнула на вулиці, а "Зуб Дракона" впав на підлогу.