4.3. Перші втрати

У в’язниці всі охоронці були мертві, лежали на підлозі з обличчями, на яких застигла гримаса жаху.

- Цей темний покидьок випив їхні життя, щоб підсилити свої сили, - сказав Вільмер, досліджуючи мертві тіла.

Раптом, у кутку почулося шарудіння і тихий, хриплий голос сказав:

- Я все бачив, я встиг сховатися і він мене не вбив, - на колінах виповз господар голосу зі страшним і блідим, як у смерті, обличчям.

Волосся у цього "молодого" воїна було все сиве, він постарішав від побаченого тут. Його обличчя було покрито зморшками, як у древнього старця.

- Розказуй, що бачив! - командним тоном наказав Курт.

- Слухаюся, мій Принце! - приклавши неабиякі зусилля, підвівся воїн. – Вночі прийшов Темний, Вічний називав його, здається, Калдіус. Помахом руки того Калдіуса всі охоронці заклякли і попадали на підлогу. Я, наразі, повертався з кухні, ніс нам води з хлібом, а як побачив, що Темні чаклують, сховався, бо завадити самотужки не зміг би. Отже, Вічний спочатку проклинав того, іншого, а потім, коли той, інший, сказав, що прийшов допомогти, Гравібус заспокоївся, пом’якшав і поглянув у вікно, спостерігаючи за зорями. Потім, коли небо засяяло, він вдарив по замку блискавкою, а той, інший, прочитав якесь закляття мертвою мовою і замок відкрився. Вічний вийшов, по черзі направляв руку на кожного з непритомних охоронців і його очі спалахували червоним сяйвом раз за разом, як він забирав у них життя. А я спостерігав за смертю своїх побратимів… - він не стримався і закрив руками постаріле, покрите зморшками обличчя, згадуючи жах попередньої ночі.

Розчавлені від почутого, Вільмер з Куртом повернулися до Палацу. Розповіли все, що почули від того молодого старця. Алессія обійняла дитину і, стримуючи сльози, які здавлювали її горло, сказала:

- Справдилось перше видіння… Тепер у нас два немовля… Два синочка, - вона подивилась на чоловіка, який кивнув їй на знак згоди.

- Ми впораємось, життя моє, не хвилюйся, все владнається…