РОЗДІЛ 8. НЕ ТАКА ВЖЕ Й ТЕМНА…

Клара-Ігніс відчула нестримну жагу поділитися своїм життям з цим гарним юнаком. Щось прокинулося в її пошарпаному серці. Неймовірне тепло родинних стосунків цього красеня приголомшили Клару. Вона не знала, що такі потужні почуття любові і обов’язку можуть взагалі існувати у родині. Вона розчулилася, як прочитала Георгові хвилювання, коли його рідні опинилися без захисту і як його серце линуло до батьків, а душу розривало від безвиході, коли її батько прийшов зруйнувати все.

Її вразило, що військовий обов’язок стримав хлопця від того, щоб покинути полонену і кинутися рятувати рідних, коли він відчув, що брат поруч і допоможе. Довіра і підтримка для Клари були новинкою. Ніколи в житті вона не довіряла нікому і підтримки від інших не мала. 

Вона вивчала його емоції, які для неї були чужі і далекі. Клара-Ігніс відчувала, як його кохання огортає її, додаючи спокою і теплоти. І раптом усвідомила, що готова сидіти тут, у світлій в’язниці все життя, тільки б він був поруч. Проте вона розуміла, що вона – ворог для цих Світлих і вони їй не подарують життя. 

"Я безжально вбивала їхніх людей під впливом чарів жорсткого чоловіка, який, на жаль, є моїм батьком. Проте це не виправдовує моїх дій, я скорюся покаранню. Я – воїн і можу з честю приймати як перемогу, так і поразку", - думки Клари-Ігніс повернули її до реальності. Вона має відповідати за свої вчинки.

Вона змирилася зі смертю і, одночасно, дякувала долі, що зустріла Георга, що побачила і що відчула через його почуття. Хай тепер він побачить і відчує все, що бачила і відчувала вона за своє недовге життя. Свої щити вона залюбки прибрала і він почав бачити її минуле її ж очима.

"… Я лежу у маленькому ліжечку, мама співає колискову, цілує і ніжно бере мене у свої лагідні руки й обіймає. Я поволі починаю засинати. Мені тепло і солодко у маминих люблячих обіймах. Її голос дарує спокій і впевненість. Раптом відчиняються двері покоїв і з’являється він. Відчуття жаху охопило маму і передалося одразу мені. Від нього разило кров’ю і смертю невинних людей. Відчувши нестерпний сморід смерті, я пригорнулась до мами, щоб відчувати тільки її запах. Вона сильніше пригорнула мене, наче ховаючи від того, хто, з’явившись, порушив наш спокій.

Побачивши мене, він загарчав нелюдським голосом, його очі почервоніли від люті. Я впізнаю його. О, ні! Це створіння не може бути моїм батьком, я не хочу його і відчуваю, що він так само не хоче мене. Мама злякано ховає мене від нього і починає плакати. Її гіркі сльози падають на мою одежу, а я мовчу, чекаю смерті.

- Навіщо мені дівка? Навіщо мені це все? Краще б тобі попрощатися з життям, нікчемо! - громом прогримів його голос. - Приведіть тих старих!

Слуги, такі великі, сильні чоловіки, від яких тхне потом і брудом, поклонились і вийшли. За мить повернулись і, буквально, кинули до покоїв двох старих людей. Чоловік тримається, а жінка у розпачі, плаче і просить пощади для своїх дітей. Я впізнаю їх. Бабуся і дідусь. Від бабусі йшло сяйво, таке світле й тепле, а дідусь захистився щитом, його не можу прочитати. Він намагається створити захист на своїй дочці, яка тримає онуку, але не встигає…

Чоловік з червоними очима, Вічний, направляє на дідуся руку і втягує в себе його сили, його життя. Він старенький і життєвих сил у нього не так багато, тому процес поглинання був недовгим. На очах рідних його тіло постаріло ще більше, зблідло і висохло, проте його очі, якими він дивився на дочку і онуку, до останнього подиху, випромінювали відвагу і гордість. Він не боїться смерті, він вже бачить її. Але, більше за все в житті, боїться, загибелі його любих жінок.

За секунду до смерті, магічний зашморг чорного кольору засвітив червоним і розірвав його шию. Голова з гуркотом впала на підлогу. Кров поволі створює калюжу, в якій обезголовлений, старий дідусь ще й досі стоїть на колінах. За мить його сухе, мертве тіло падає в темну густу кров, яка розтікаючись, досягла ніг того жорстокого ката. 

Бабуся заверещала і він взявся за неї. Вона дивилась на маму і мене очима, сповненими любові і журби, бо так і не встигла потримати на руках онуку, бодай на мить. Навіть моє личко вона не побачила. Мій жорстокий батько випив і її, та, обрізавши голову, кинув у нашу з мамою сторону. 

Він покарав невинних людей за те, на що вони б не змогли вплинути, навіть, маючи у своєму резерві всю магію світа.

Серце мами вистрибує з грудей. Я чую його чіткий ритм, який прискорюється з кожною секундою. Отримавши насолоду від смерті старих, кат поволі підійшов до нас. Мама, стримуючи жах, маленькими кроками відступала назад, від нього. Коли відступати було вже нікуди, вона швидким рухом поклала мене на ліжко і створила наді мною щит, проказавши закляття захисту.

Червонооке створіння моторошно засміялося, мовляв, ти гадаєш, що ці твої слабенькі потуги збережуть нікчемне дитя? Направляє руку на маму і починає її пити. Її тіло втрачає магію, я відчуваю це також. Слабкість і безвихідь. Мама підкорюється смерті, бо за магією, до його ненажерливого тіла линула мамина молодість, віддаючи запал життя. Але вона тримається, знає що я відчуваю її і намагається не налякати мене. Розуміє, що її тіло починає спотворюватися старістю, відвернулась від мене, щоб я запам’ятала її гарною і молодою.

Раптом чую у себе в думках слабкий мамин голос, який згасає з кожною секундою: "Ти могутня, не бійся його. Він так просто тебе не вб’є. У тебе його сили. Живи, бережи себе, моє дитя! Ти маєш стати щасливою, я бачила твоє майбутнє. Нарікаю тебе Клара, що означає Світло, бо ти – моє світло у темряві. Люблю тебе. Будь щасли…" і померла, не закінчивши останню для себе і першу для мене промову.