РОЗДІЛ 7. ПІДСТУПНИЙ НАСТУП

Темні готові до війни. Військо вже повністю сформоване і мобілізоване до кордону зі Світлою Імперією. Залишилось перевірити, чи готова та, на яку так розраховує Вічний. Він зібрав термінову нараду, запросив вчителів своєї дочки, які по черзі доповідали Вічному про могутність і магічні можливості Клари. 

Вона вміє левітувати, кидати вогонь і блискавки, рухати предмети силою думки і, звичайно ж, вправлятися з червоним нищівним променем. Також відмітили її досконалу фізичну підготовку. Вона стала найкращою у битві на мечах, тож він виявив бажання, все ж "познайомитися" з дочкою.

Днем знайомства став її сімнадцятий день народження. Гравібус навідався до неї, щоб упевнитися, що вона дійсно готова, як кажуть її вчителі. Приніс, навіть, своєрідний подарунок. Недбало дав їй ніж у гарному чохлі, навіть не привітав. 

Вона відкинула ніж під ліжко, навіть не роздивившись, чим дуже здивувала Вічного. Він не очікував такого ставлення до себе. Та Кларі непотрібні його подарунки, хоча вона завжди мріяла про них, але приймати подарунок від цього жорстокого чоловіка не хотіла.

- Яке жахливе ім’я! Який навіжений тобі його дав? - гидливо запитав її батько-напівбог.

- Мене взагалі ніхто ніяк не називає! Я сама дала собі ім’я. Ти ж не виявив бажання, навіть, подивитися на мене після народження, не те, щоб дати мені ім’я. Тому, подобається це тобі, чи ні, я - Клара Грейс. Та мені начхати на твою думку.

- Трохи поваги, дитино, не забувай з ким балакаєш! - гримнув Гравібус так, що вікна затремтіли і його очі засвітилися червоним.

- Вибачте, Ваше Величносте, - присіла в реверансі Темна Принцеса і нервово продовжила, - цього більше не повториться.

Завчені слова з уроків етики і нічого більше. Вона просто вимовила їх без почуття поваги, бо не поважала того, хто стоїть зараз перед нею. І зовсім неважливо, це батько, чи Імператор. Для неї він – ніхто. Вона виросла сама, без любові і турботи батьків. А цей чоловік, що буквально кинув у неї єдиним за сімнадцять років подарунком на день її народження, вимагає поваги! Забрав життя у її матері, закрив у Палаці, ще й примушує бути відданою. На яку відданість він розраховує? Він просто звик, що всі навколо бояться його, і ця дівчина не повинна була стати винятком. Та й повага всіх інших  - це просто прикриття страху за власне життя.

Вічний мовчки постояв, розглядаючи дочку. Довге вогняне волосся, темно-сині очі, в яких можна втопитися, впевнений погляд, велична постава. Магія вирує в ній потужною силою. Таке відчуття, що можеш обпектися, якщо доторкнешся.

- Ігніс! Відтепер твоє ім’я Ігніс. Зрозуміла? - голосно сказав Гравібус наказним тоном.

- Так, Ваше Величносте! - відповіла Клара і подумала, що їй байдуже, як цей чоловік звертатиметься до неї. Ігніс – означає "вогонь", тому, нехай буде...

"Гарне ім’я, проте голос, яким він промовляє до мене, спотворює значення і велич цього імені…" - подумала Клара-Ігніс, та важко зітхнула.

Гравібус відчув її потужні сили. В ній вирує його божественна сила, яка змішана з Темною силою її матері. Проте дещо зі своїх умінь Клара все ж приховала від Вічного. Навіть вчителі не знали всіх її можливостей. Та Гравібус побачив достатньо, вдало поставивши щити, вона показала тільки те, що їй вигідно. З дитинства Клара-Ігніс експериментувала зі щитами та захистом, тому вправно користувалась цим умінням, яке успадкувала не від батька.

"Ця молода жінка стане мені у пригоді", - подумав напівбог і вийшов на зв’язок з Прадавньою. Він настільки був впевнений в собі, що почав розмову при дочці. Розмова була на ментальному рівні і він не підозрював, що Клара-Ігніс може читати людей, тим більше думки такого могутнього і великого. Він навіть не поставив жодного щита. Отже, Клара почула його розмову, хоча ні виразом обличчя, ні поглядом не видала себе.

- Темного дня, стара Карга! Як там мої полонені? Ще живі? - з гидкою посмішкою запитав напівбог Прадавню, і моторошно засміявся.

- Ще шуткуєш? Пройшло багато часу, а своїх обіцянок по домовленості не виконуєш. Ті, що я отримала ще живі. За них дякую, вони достатньо сильні. Проте очікую обіцяних сто. Світлих. Не забув?

- Не забув. Мав набратися сил. Тепер я готовий і скоро віддячу тобі.

- Для мене вісімнадцять людських років – не дуже й багато, проте ти забарився. Чого чекаєш? Немає потреби сваритися зі мною. Я не маю сили знищити тебе, проте, твоє вічне життя зможу попсувати, будь певен…

- Та не сварюсь я з тобою, не гарячкуй. Я вдячний за твою допомогу… Ті Світлі добряче мене ослабили, та я вже надолужив втрачене. Скоро ти отримаєш платню за свою роботу… Кінець зв’язку.

Вічний задоволено потер руки і подивився на дівчину, яка все ще робила вигляд, що не почула жодного слова, проте щось блиснуло у її очах, що поселило впевненість в серці Вічного – ця дівчина не проста, є щось, що він не може вгадати.

"Що приховує це норовливе дівча? Її могутність вражає, та зневага до мене може стати фатальною. Треба використати її сили у боротьбі, але як схилити її до вірної служби? Чим підкорити? Часу мало. Маю найскоріше владнати це, щоб не зрадила. Я надто довго чекав, щоб програти..." - подумав сам собі Вічний і пішов до своїх покоїв.