Казка про Хлопчика-Пікселя та Кольоровий Вітер

Батькам: Ця казка допомагає дитині усвідомити важливість балансу між віртуальними розвагами та реальним життям, навчаючи цінувати живі відчуття, природу та справжнє спілкування.

   Жив-був у затишному містечку хлопчик на ім'я Марко. Він був дуже здібним і допитливим, але мав одну пристрасть, яка з кожним днем поглинала його дедалі більше. Марко умів неймовірно швидко проходити найскладніші рівні в іграх на своєму планшеті. Коли він брав до рук свій ґаджет, світ навколо нього ніби тьмянів. Стіни кімнати, яскраві іграшки на полицях і навіть сонячне світло, що пробивалося крізь штори, ставали сірими й тихими. Увесь його всесвіт звужувався до розмірів невеликого скляного прямокутника, де все було яскравим, швидким і зрозумілим.

   На екрані планшета Марко був героєм: він керував космічними кораблями, будував цілі міста з кубиків і перемагав грізних драконів. Там, у цифровому світі, кожна перемога супроводжувалася гучними звуками «фанфар» і золотими монетами, що розсипалися по екрану. Це було так захопливо, що реальне життя почало здаватися Маркові нудним і надто повільним. Йому здавалося, що дерева ростуть занадто довго, каша вариться вічність, а розмови з батьками забирають дорогоцінний час, який можна було б витратити на новий рівень.

   Одного сонячного ранку мама підійшла до нього, відчинила вікно і вигукнула:

— Марку, поглянь! Тільки-но пройшов дощ, і в небі розлилася величезна райдуга! Вона така яскрава, наче її намалювали чарівним пензлем!

   Марко навіть не підвів голови. Його пальці швидко літали по склу.

— Зараз, мамо, почекай… У мене тут бос на десятому рівні. Якщо я відволічуся хоча б на секунду, доведеться починати все спочатку, — пробурмотів він.

   Трохи пізніше тато зайшов до кімнати з великим різнокольоровим повітряним змієм у руках.

— Сину, вітер сьогодні просто ідеальний! Ходімо на пагорб, пустимо нашого змія, він підніметься вище за хмари! Марко лише невдоволено зітхнув, не відриваючись від екрана.

— Тату, у моїй грі змій літає набагато швидше, і мені не треба нікуди йти. Це набагато зручніше, — відповів він.

   Минали дні, і Марко проводив за планшетом усе більше часу. Його очі звикли до мерехтіння пікселів, а вуха — до синтетичних звуків гри. І ось одного разу сталося щось неймовірне і водночас лячне. Після чергової багатогодинної битви з віртуальними ворогами Марко нарешті відклав планшет, щоб випити води. Він подивився на свої руки й заціпенів від жаху. Його пальці стали… напівпрозорими. Але найдивнішим було те, що вони перестали бути гладенькими — вони складалися з маленьких кольорових квадратиків. Марко почав перетворюватися на Хлопчика-Пікселя. Він спробував покликати на допомогу, але замість звичного голосу з його горла вирвалося дивне «біп-буп-скррр», наче звук завантаження старого комп'ютера. Він підбіг до столу, де стояв шматок його улюбленого домашнього яблучного пирога, який щойно спекла мама. Марко відкусив шматочок, сподіваючись, що це його заспокоїть, але смак зник. Пиріг здавався йому шматком сухого безсмачного картону. Виявилося, що піксельні хлопчики не мають смакових рецепторів — вони сприймають світ лише як набір цифр.

   Зляканий Марко вибіг у сад. Йому здавалося, що якщо він доторкнеться до чогось живого, магія зникне. Він підбіг до великої червоної троянди, яка завжди так солодко пахла, але його ніс не відчув жодного аромату. Піксельні носи не вміють нюхати. Він спробував скинути взуття і пробігтися по травичці, яку тато щойно скосив, але його ноги не відчули приємного лоскоту чи прохолоди. Для нього трава була просто плоскою зеленою картинкою під ногами. 

   Раптом на паркан прилетів великий старий Ворон. Його пір’я переливалося на сонці всіма відтінками синього та фіолетового, а очі дивилися дуже мудро.

 — Ого, ще один «застряглий», — прохрипів Ворон, похитуючи головою. — Давненько я не бачив таких прозорих екземплярів.

— Що зі мною відбувається? — пропищав Марко, і цей звук нагадував сигнал про низький заряд батареї.

   Ворон почистив крило дзьобом і відповів:

— Знаєш, Марку, людина — це не картинка. Людина — це те, що вона відчуває, чує і торкається. Твій «внутрішній акумулятор» влаштований дуже хитро: він заряджається лише від справжнього світу. Від сонячного тепла, від запаху дощу, від смаку яблук і від обіймів мами. А ти занадто довго підключав себе до розетки планшета. Твоя справжність почала витікати, замінюючись пікселями. Планшет дає лише ілюзію, він не може нагодувати твою душу.

— Але я не хочу бути піксельним! Я хочу знову відчувати смак пирога! — закричав Марко (щоправда, це знову звучало як набір цифрових шумів).

— Як мені повернутися? — Тобі потрібен Кольоровий Вітер, — сказав Ворон. — Він завжди літає навколо нас, але побачити чи відчути його може лише той, хто по-справжньому «тут». Закрий свої очі, Марку. Вимкни свій внутрішній планшет. Забудь про рівні, монети та босів.

   Марко слухняно заплющив очі. Спочатку перед його повіками все ще мигтіли яскраві спалахи від ігор. Він бачив цифри рахунку, що стрімко зростали, і ворогів, що нападали з кутів. Але він дуже постарався. Він глибоко вдихнув і почав слухати. Спершу він почув тихий шелест. Це не був запис із динаміка планшета, це був справжній звук листя старого дуба, що перешіптувалося з вітром. Потім до його вух долинув далекий гавкіт сусідського пса — звук був живим. Марко зосередився на своїх щоках і раптом відчув, як легкий подих вечірньої прохолоди торкнувся його шкіри. Це був не холод кондиціонера, а живий рух повітря, що пахло травою та вологою землею. Марко простягнув руку й намацав на землі невеликий камінець. Він стиснув його в долоні. Камінець був шорстким, твердим і холодним. Хлопчик відчув кожну його нерівність. І раптом — пух! Марко відчув, як усередині нього щось тепле і потужне, наче маленьке сонечко, почало розширюватися. Це тепло розлилося по руках, доходячи до кожного пальчика, спустилося до ніг і піднялося до самої маківки. Квадратні краї його тіла почали танути, стаючи знову м’якими й округлими. Його шкіра знову стала теплою і живою.