Казка про Маленького Робота та Чарівну Наждачку

Батькам: Ця казка допомагає дитині змінити сприйняття критики: перестати бачити в зауваженнях напад на власну особистість і навчитися сприймати помилки як корисний інструмент для вдосконалення.

   Жив-був у дивовижному місті Майстрів Маленький Робот. Його звали Гвинтик, і він був справжнім дивом інженерної думки. Його корпус виблискував на сонці свіжою синьою фарбою, на грудях мерехтіли різнокольорові кнопки, які тихо клацали, коли він був у гарному гуморі, а замість ніг у нього були швидкі та маневрові колеса. Гвинтик мешкав у великій світлій майстерні, де завжди пахло розігрітим металом, деревною стружкою та мастилом. Це було місце, де створювалися найдивовижніші речі у світі: від механічних птахів, що вміли співати, до годинників, які показували не час, а настрій власника. Понад усе на світі Гвинтик любив конструювати. Він міг годинами сидіти в кутку майстерні, збираючи з космічних цеглинок неймовірні споруди. Його вежі були високими, з хитромудрими переходами та підвісними мостами. Коли Гвинтик працював, його внутрішній процесор працював на повну потужність, а маленькі вентилятори тихо гули, охолоджуючи його від старанності. Він уявляв себе великим будівничим, чиї творіння колись підкорять далекі планети. Йому здавалося, що кожна цеглинка, яку він ставить, має бути ідеальною, а кожен рух — бездоганним.

   Але в Гвинтика була одна особливість, яка іноді заважала йому радіти життю. Усередині його електронного серця жив маленький страх. Щойно хтось із дорослих майстрів або навіть друзів-роботів підходив до нього і казав: «Ой, Гвинтику, здається, цей гвинтик не закручений до кінця» або «Дивись, ця вежа трохи нахилилася вбік», усередині Робота відбувалося щось дивне. Його яскравий екранчик миттєво тьмянів, кнопки переставали весело блимати, а замість приємного гудіння чулося сумне «хлюп-хлюп». У такі моменти Гвинтику здавалося, що весь світ дивиться на нього і бачить лише його недоліки. В його металевій голові, наче заїжджена платівка, починала звучати одна й та сама думка: «Я зламаний робот. Якщо я припустився помилки, значить, я нічого не вмію. Я просто купа непотрібної залізяки, яку скоро викинуть на брухт». Від цих думок йому ставало так важко, що колеса відмовлялися котитися. Він кидав свої недобудовані вежі, забирався у велику картонну коробку під старим верстатом і закривав кришку. Там, у темряві, він почувався захищеним від чужих поглядів і порад. Він міг сидіти там годинами, вимикаючи всі свої системи, щоб нікого не чути й не бачити. Кожна підказка ззовні здавалася йому гострим шипом, який пробиває його броню, і він не розумів, як інші можуть спокійно виправляти свої помилки й продовжувати сміятися.

   Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, зафарбовуючи вікна майстерні в глибокий бурштиновий колір, до Гвинтика підійшов Старий Майстер. Це був чоловік із добрими очима та руками, які пам’ятали тисячі створених механізмів. Саме він колись зібрав Гвинтика, ретельно підбираючи кожну деталь. Майстер помітив, що з-під коробки під столом виглядає синій металевий куточок, і почув тихе, переривчасте зітхання. Він не став відкривати коробку силою, а просто присів поруч на низенький стілець і почав неголосно розмовляти, ніби звертався до самого себе.

— Цікава річ — краса, — сказав Майстер, крутячи в руках якийсь предмет. — Багато хто думає, що вона народжується миттєво, наче спалах блискавки. Але я знаю правду. Справжня краса завжди вимагає дотику чогось грубого.

   Кришка коробки ледь-ледь піднялася. Один скляний окуляр Робота визирнув назовні.

— Майстре, я не хочу бути красивим, я просто хочу не бути зламаним, — пролунав тихий, спотворений перешкодами голос Гвинтика. — Мені сьогодні знову сказали, що я криво приклеїв наклейку на свою космічну станцію. Це означає, що мої датчики збилися. Я невдаха. Я зіпсований від самого початку.

   Майстер усміхнувся і лагідно поманив Робота до себе. Гвинтик неохоче виповз із коробки, потрушуючи пил зі своїх коліс. Майстер провів його до великого дубового столу, який стояв у центрі майстерні.Стіл був неймовірним: його поверхня була такою гладенькою і блискучою, що в ній, як у дзеркалі, відбивалися лампи під стелею. Він здавався ідеальним, монолітним, наче виріс таким сам по собі.

— Подивися на цей стіл, Гвинтику, — мовив Майстер. — Що ти бачиш?

— Я бачу ідеальність, — зітхнув Робот. — Він ніколи не помилявся. Він просто такий, як треба.

— О, ти помиляєшся, мій маленький друже, — Майстер дістав із глибокої кишені свого фартуха невеликий коричневий папірець із грубою поверхнею. — Колись цей стіл був лише купою шорстких дощок. На ньому були зазубрини, від яких можна було отримати скалку, він був нерівним, із гострими кутами та дивними плямами. Якби цей стіл умів думати, як ти, він би теж кричав на всю майстерню: «Я потворний! Я негарний стіл! Викиньте мене в піч!». Але я знав секрет. Я взяв ось цей інструмент. Це наждачка. Вона здається грубою і неприємною на дотик, правда? Гвинтик торкнувся паперу своїм маніпулятором і швидко відсмикнув його.

— Вона кусається! — вигукнув він. 

— Так, вона кусається, — погодився Майстер. — Але без її «кусання» цей стіл ніколи не став би таким гладеньким. Кожного разу, коли наждачка торкалася дерева, вона знімала все зайве, все гостре, все те, що заважало дереву показати свою справжню красу. Наждачка — це не ворог. Це підказка Майстра дереву: «Ось тут у тебе зайве, давай я допоможу це прибрати». Майстер поклав свою велику теплу руку на металеве плече Робота. — Розумієш, Гвинтику, коли хтось робить тобі зауваження або вказує на помилку — це не означає, що ти поганий. Це не означає, що ти зламаний. Це просто означає, що до тебе торкнулася «чарівна наждачка». Зауваження— це не вирок твоїй особистості, це інструмент, який допомагає тобі стати досконалішим. Ті, хто дають тобі поради, насправді працюють разом із тобою над твоєю «вежею», допомагаючи зняти шорсткості, яких ти сам міг не помітити.