Глава 9: «Останній поцілунок перед війною»

Маркіель перегорнув сторінку з легким зітханням. Його голос став ще тихішим — ніби він розповідав про щось крихке, що ось-ось розіб'ється.
Маркіель:
Лілія зайшла в кабінку й почала перевдягатися. Ліхт залишився зовні — один серед жінок 18–30 років, які ходили туди-сюди з речами в руках, посміхалися продавчиням, обговорювали моделі. Йому стало нестерпно ніяково. Він відчував себе чужим, як темний ельф у білому кварталі.
Ліхт (тихо, нахилившись до кабінки):
Ліліє, давай швидше… Мені не ловко тут бути.
Лілія (зсередини, сміючись):
Ще трохи, зараз вийду.
Через кілька хвилин шторка відсунулася. Лілія вийшла — і Ліхт забув, як дихати.
Номер 1
Облягаюча сукня з чорного павукового шовку, що спадає до підлоги, з глибоким вирізом на спині аж до попереку. Тонкі срібні нитки павутини вишиті по всьому корсажу та по подолу — вони ледь помітно світяться в темряві. Рукави — довгі, прозорі, з ефектом тіні. На шиї — тонкий чорний чокер з маленьким рубіновим павуком. Туфлі на високих підборах чорні, з срібними шпильками у формі павучих ніг. Її зріст 165 см робить силует ще більш витонченим і небезпечним.
Ліхт похитнувся, схопився за спинку крісла, щоб не впасти.
Ліхт (голос тремтить):
Красуня… Давай наступний.
Лілія (усміхнувшись, забігаючи назад):
(в думках) Він назвав мене красунею… Ну ладно, надіну таке, щоб він взагалі в обморок упав!
Через 15 хвилин вона вийшла знову.
Номер 2
М'яка сіро-чорна сукня з ефектом градієнту — зверху майже біло-срібляста, знизу переходить у повну темряву. Тканина — легка, напівпрозора в рукавах і на подолі, але щільна на грудях і талії. Вишивка — тонкі срібні павутинки та зірки підземного неба. Відкрита спина, довгі рукави, що закінчуються манжетами з чорного мережива. На голові — тонка срібна діадема з крихітними чорними самоцвітами. Підбори — сріблясті, тонкі.
Ліхт знову похитнувся, але цього разу встиг відійти до стіни.
Лілія (застенчиво):
А як тобі це?
Ліхт (ледь тримаючись):
Вау… Але я знаю, що наступна може реально добити мене. Давай далі.
Лілія швидко пішла в кабінку. Вона думала: «Від цього він точно втратить свідомість. Це топ, вогонь прям!»
Через 10 хвилин вона вийшла.
Номер 3
Довга сукня-шлейф кольору чорного агату з вплетеними золотими та срібними нитками, що створюють ефект павутини, яка світиться. Корсаж — жорсткий, з високим коміром позаду, прикрашений рунами Лолт і маленькими рубінами. Рукави — довгі, розширені донизу, з прорізами. Шлейф — довгий, з внутрішньою червоною підкладкою, що видно при русі. На шиї — багатошарове намисто з чорних перлин і рубінів. Туфлі — золоті з чорними вставками, з високими підборами.
Ліхт подивився — і остаточно впав на підлогу. Кров пішла з носа.
Лілія (підбігаючи, кричить):
Ліхт! Ти як?!
Вона опустилася на коліна поруч, підняла його голову.
Лілія (сміючись і лякаючись водночас):
Ізвращенець, що ти там подумав?!
Ліхт (слабко, але з усмішкою):
Нічого… По крайній мірі чесно. Цей одяг… дуже тобі личить.
Вона допомогла йому встати. Вони обидва сміялися — нервово, щасливо.
Лілія:
Пішли, я заплачу. Підемо походимо десь?
Вона розрахувалася за свої сукні. Вони вийшли з магазину з пакетами, взялися за руки й пішли в парк. Вже сутеніло.
Ліхт глянув на годинник.
Ліхт:
Ого… Уже 21:00. Ми ж дев’ять годин міряли одяг!
Лілія (усміхаючись):
Ага… Але я все одно рада, що проводжу час з тобою. А ти знаєш — для тебе є подарунок. Ти ж реально подумав, що я забула про твій день народження?
Ліхт (здивовано):
Не… Я реально подумав, що забула.
Лілія дала йому легенького щолбана по лобі.
Лілія:
Ти реально дурак. А ти мій дурак. Подарунок відкриєш удома.
Ліхт узяв коробочку, усміхнувся.
Ліхт:
Ти тільки-но сказала «мій дурак»?
Лілія почервоніла й промовчала.
Ліхт теж почервонів, але зібрався з духом.
Ліхт (тихо, серйозно):
Ліліє… Я тебе давно люблю. Давай зустрічатися?
Лілія завмерла. Очі заблищали.
Лілія (почервонівши):
Вибач, але ні… Я тебе теж люблю й хочу бути з тобою. Але ти знаєш — темним ельфам заборонили мати романтичний зв’язок, одружуватися…
Ліхт (підступив ближче):
А якщо все зміниться? То ти згодна зустрічатися зі мною й вийти за мене?
Лілія (усміхнувшись крізь сльози):
Так, дурачок… Але що ти зробиш?
Ліхт не відповів словами. Він нахилився й поцілував її — довго, ніжно, ніби це був останній раз. Потім відступив.
Ліхт:
Узнаєш.
Він поцілував її ще раз — коротко, рішуче — і побіг геть.
Лілія (кричить услід):
Ти куди?!
Ліхт (не обертаючись):
Міняти історію! Жди мене!
Він зник у сутінках парку. Лілія стояла одна, торкаючись губ пальцями. Серце калатало так, ніби перед битвою.