Глава 7: «Останній спокійний день»

Маркіель перегорнув сторінку повільніше, ніж зазвичай. Його голос став тихішим, ніби він сам не хотів руйнувати цю мить.
Маркіель:
Ліхт уже стояв там, де вони домовилися — коло модного в їхньому місті магазину одягу. Він нервово переминався з ноги на ногу, поглядаючи на годинник. 11:58. Серце калатало так, ніби перед боєм, а не перед побаченням.
Поки він чекав, повз нього пройшли двоє темних ельфів — звичайні хлопці, як і він сам, тільки без знатної крові в жилах. Вони говорили тихо, але Ліхт почув усе.
Перший темний ельф (з тривогою в голосі):
Дружище, ти чув? У тому лісі за містом завелися партизани. Вони виступають за рівність чорних ельфів. Я ще чув, що вони вже почали діяти. Хтозна, може, війна скоро буде. Я, мабуть, поїду звідси подалі. Бо якщо війна — чорних ельфів будуть винищувати.
Другий темний ельф (з іронією, але теж неспокійно):
Та не неси фігні. Яка війна? Якщо й буде — виграють білі. У них армія, перевага, все. А що можуть зробити чорні? У нас навіть досвіду немає — нас до армії й не беруть, бо ми «темні». Та й куди ти поїдеш? Якщо війна — тебе вб'ють ще на блокпості. Подумають, що ти один із них, і все. Навіть не спитають. Пристрілять і запишуть у повстанці.
Перший (зітхнувши):
Може, ти й правий… Але я тобі на всяк випадок передав сплетню.
Вони пішли далі. Ліхт стояв, як вкопаний. Слова крутилися в голові.
Ліхт (про себе, шепотом):
Партизани… і сюди дійшли. Може, вступити до них? Влаштувати так, щоб темних ельфів нарешті не вважали пухлиною суспільства. І тоді я зможу бути з…
Лілія (весело, ззаду):
Ліхт… Ліхт… ну Ліхт!
Він різко озирнувся. Коло нього стояла Лілія — 165 см зросту, в новому синьому платті, яке ідеально облягало фігуру. Вона усміхалася, трохи сором'язливо, але очі сяяли.
Лілія:
Як тобі?
Ліхт завмер. Усе, що він думав про партизанів, війну, батька — зникло за секунду. Перед ним стояла вона. І нічого іншого не існувало.
Ліхт (не стримуючи емоцій, голос тремтить):
Вау… Ти така красуня в цьому платті.
Лілія (почервонівши, опустила погляд):
Правда? Для мене це звичайне плаття…
Ліхт (щиро, майже шепотом):
Ти богиня для мене. Я б міг секунду за секундою на тебе дивитися.
Лілія ще сильніше почервоніла, але посміхнулася ширше.
Лілія (застенчиво):
Ти теж прикольно одягнений. Ладно, ми ж сюди за одягом прийшли. То ходімо?
Ліхт (усміхаючись, простягаючи руку):
Пішли тоді.
Вони взялися за руки й увійшли разом у торговий центр. Всередині — гамір, музика, яскраве світло, люди, що снують з пакетами. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто не знав, що це — останні хвилини їхнього спокою.
Вони заходили в магазини, приміряли речі, сміялися над дурними фасонами, сперечалися, що краще пасує. Ліхт купив чорну сорочку з срібними вставками — «щоб бути трохи як ти», сказав він. Лілія взяла ще одну сукню — темно-синю, з легким мереживом на рукавах. Вони вийшли з центру з пакетами, щасливі, ніби війна, про яку говорили ті ельфи, була десь у іншому світі.
Але світ уже починав тріщати.
Маркіель зробив паузу. Його голос став важчим.
Маркіель:
Це був їхній останній..
Вони йшли вулицею, тримаючись за руки, сміючись.
А за ними вже йшли ті, хто не любив, коли темні ельфи сміються.
Дрейк сидів, стиснувши губи. Аріон повільно стиснув кулак — так, що нігті вп'ялися в долоню. Я відчув, як у горлі встав ком.
Корвін (тихо):
Що сталося далі?
Маркіель (подивившись на книгу):
Дал....
Історія вже не могла повернутися назад.