Глава 5: «До повстання. День, коли серце забилося сильніше за будь-яку битву»

Маркіель перегорнув сторінку повільно, ніби смакуючи момент. Його голос став м’якшим — ніби він розповідав не про війну, а про щось набагато небезпечніше: перше кохання.
Маркіель (тихо, майже шепотом):
Це був один із днів 1149 року. Ліхт Чорноплотний святкував вісімнадцятиліття. Він хотів, щоб цей день запам’ятався радістю. Тому він набрав номер дівчини, яку любив давно й безнадійно. Вона завжди його відшивала. Але він не здавався.
Він набрав. Через кілька секунд почувся її голос — сонний, трохи роздратований.
Лілія (з легкою сонливістю):
Ліхт, що ти хотів у таку рань?
Ліхт (голос тремтить від хвилювання):
Ти що, забула, який сьогодні день?
Лілія (ніби здивовано):
Ну який сьогодні? 28 травня. І що?
Ліхт (спробувавши звучати спокійно):
Ладно… нічого не хочеш сьогодні погуляти? Може, кудись сходимо?
Лілія (з посмішкою в голосі):
Ти що, запрошуєш мене на побачення?
Ліхт почервонів так сильно, що навіть ми відчули це через сторінки. Він закашлявся, намагаючись змінити тему.
Ліхт (заплутано):
Не-н-не-ет… що ти робиш?
Лілія (сміючись тихо):
Що ти відходиш від питання?
Ліхт (здаючись):
Та ладно, хватить приколюватися, Ліліє.
Лілія (весело):
Ладно, жартую. Вийду сьогодні — все одно нудно уроки робити.
Ліхт (серце калатає так, що чути в голосі):
Харашо. Виходь тоді о 12:00.
Лілія:
Добре. Давай сьогодні підемо в магазин одягу — бо нема чого надіти на випускний. Ти ж не забув, що в нас цього року випускний?
Ліхт (вдарив себе по лобі):
Ой… точно. Треба теж щось купити!
Лілія:
Так що давай разом сходимо?
У Ліхта серце забилося так сильно, що він ледь не впустив трубку.
Ліхт (швидко):
Добре. Піду   пообідаю з сім’єю. Ладно?
Лілія:
Давай. Не забудь — 12:00.
Ліхт (усміхаючись, хоч вона цього не бачить):
Добре. Не забуду.
Вони скинули дзвінок. Ліхт пішов на ранковий сніданок з сім’єю. Але до нього ми повернемося трохи пізніше.
Тепер — десь у кімнаті Лілії.
Лілія (про себе, посміхаючись):
Дурак… реально повірив, що я забула його день народження. Дурак!
Вона подивилася на стіл. Там лежав акуратно загорнутий подарунок і маленький листочок для Ліхта. Серце раптом здригнулося сильніше, ніж зазвичай.
Лілія (торкаючись грудей):
Щось серце почало битися сильніше, коли почула його голос… Може, захворіла? Треба спитати в батьків.
Вона спустилася з другого поверху. На столі — гороховий суп, улюблені печива з рожевою глазур’ю й малиновий чай. Біля столу сиділи мама й тато.
Мама Лілії (тепло):
О, донечко, я вже хотіла тебе гукати, щоб ти поїла!
Тато Лілії (усміхаючись):
Давай, сідай. Спочатку суп гороховий, а потім можеш печиво.
Лілія (сідаючи):
Добре. Я вас так сильно люблю.
Вона почала їсти швидко. Тато тільки похитав головою.
Тато Лілії:
Та не спіши, за тобою ніхто не гониться!
Поки він казав, Лілія вже доїла суп. Потім узяла печиво й запила чаєм.
Лілія (ніби між іншим):
Ой, трохи не забула спитати… А що, якщо ти балакаєш з одним ельфом, і в тебе тільки як він починає говорити — серце б’ється сильно?
Мама Лілії (з посмішкою):
Ну, є ще деякі симптоми…
Лілія (перераховуючи на пальцях):
Блукаєш у думках, легке запаморочення, коли бачиш того ельфа — почервоніння, шок, заплутані слова, коли говориш з ним… Поки що все.
Мама Лілії (сміючись тихо):
Ну тут один діагноз — любов.
Вона підійшла до Лілії, обійняла за плечі.
Мама Лілії:
Невже наша крихітка влюбилась? Познайомиш нас?
Раптом — удар по столу. Тато різко встав.
Тато Лілії (кричить, обличчя червоне):
Да познайом мене з ним! Я його на дві частини поділю, щоб знав, як до моєї донечки чіплятися!
Мама Лілії вдарила його по голові, схопила за комір кофти й потягла по підлозі до іншої кімнати.
Мама Лілії (спокійно, але твердо):
Ліліє, ти доїдай печиво, а я з твоїм татом побалакаю.
Тато Лілії (поки його тягнуть):
Мої печива! Я їх навіть не спробував!
Лілія доїла печиво й допила чай.
Лілія:
Мамо, мені треба гроші на одяг — на випускний.
Мама Лілії (з кухні):
Ти о котрій підеш?
Лілія:
О 12:00.
Мама Лілії:
Харашо. Покладу гроші коло тумбочки біля дверей.
Мама закрила двері. Через п’ять хвилин почулися непристойні звуки. Лілія зрозуміла, що це, почервоніла й швидко пішла на другий поверх.
Вона задумалася про Ліхта так сильно, що забула про час. Раптом глянула на годинник — 11:50. Залишилося п’ять хвилин! Вона швидко одяглася, схопила гроші (навіть не порахувавши) і вибігла з дому.
А тепер — назад до Ліхта.
Маркіель закрив книгу на мить. Його очі блиснули — ніби він бачив те, що ми ще не бачили.
Маркіель (тихо):
Це був останній день, коли Ліхт Чорноплотний був просто хлопцем, який закохався.
Наступного ранку він прокинувся вже не тим, ким лягав спати.
Але це… це вже інша глава.
Він подивився на нас — на мене, на Дрейка, на Аріона. Ми мовчали. Бо зрозуміли: ця історія не про битви.
Вона про те, як кохання стає причиною повстання.
І як один день народження може змінити долю цілої раси.
Корвін (тихо, голос хрипкий):
Що сталося о 12:00?
Маркіель усміхнувся — сумно, майже болісно.
Маркіель:
Далі… усе пішло не так, як вони планували.
Він перегорнув сторінку. Синє полум’я в каміні стало холоднішим.
І ми відчули: ця історія тільки набирає обертів.
І вона вже не відпустить нас.