Глава 2: «Троє командирів і один божевільний бібліотекар»

Я сидів на дивані, все ще відчуваючи тепло книги в руках, ніби вона досі пульсувала під пальцями. Дрейк стояв поруч, все ще не відпускаючи моє плече — ніби боявся, що я знову зникну в порожнечі. Аріон тримався на відстані, спершись на стіну біля каміна. Його крила були складені щільно, як щит, а погляд — гострий, ніби він уже шукав вихід.
Корвін (голос спокійний, але в грудях все ще калатає):
Тане мене тут у заручниках не тримають. Знайомтесь — це бібліотекар. А справжнє ім’я — Маркіель.
Дрейк (усміхаючись широко, простягає руку):
Добрий день! Мене звуть Дрейк Сайфер.
Аріон (коротко, без посмішки, тільки кивок):
А мене — Аріон Громовий.
Вони переглянулись. На мить у повітрі повисла тиша — та сама, яка завжди була між нами, коли ми стояли разом після бою. Потім ми сказали одночасно, ніби за командою:
Корвін / Дрейк / Аріон (в унісон, голоси злилися):
Всі разом ми — командири Першого елітного полку Чорнобілокрилих.
Маркіель підвів брову. Його очі блиснули — ніби він щойно прочитав щось несподіване на сторінці.
Маркіель (з легким подивом):
А разве бувають три командири в одному полку?
Дрейк (сміючись, але з ноткою гордості):
Ну спочатку був один. Звали його Йотамі Непереможний. Ми з Корвіном і Аріоном були тоді просто лейтенантами. Але після його смерті… наш полк взагалі хотіли розпустити. Глава оборони імперії Елдора наказала: або ми вибираємо нового капітана, або кінець. І ми…
Маркіель (піднімаючи руку, голос різко):
Ладно, не спойлери нашим читачам, що сталося далі.
Дрейк завмер. Його усмішка повільно сповзла з обличчя.
Дрейк (здивовано, озираючись):
Яким… читачам?
Маркіель (усміхаючись, ніби розмовляє з невидимим натовпом):
Та я собі. Правда, дорогі читачі?
Дрейк підійшов до мене ближче, нахилився до вуха — його подих гарячий, знайомий, як після спільного польоту.
Дрейк (шепотом, очі круглі):
Корвін… цей Маркіель якийсь не нормальний. Сам із собою балакає.
Корвін (тихо, не відводячи погляду від Маркіеля):
Та я тут пару годин уже. Привик. А ти скажи — чого Аріон мовчить?
Дрейк (пожимає плечима):
Не знаю. Чого Аріон мовчить?
Він повернувся й підійшов до Аріона — той все ще стояв біля каміна, дивлячись на синє полум’я, ніби воно могло дати відповіді.
Дрейк (весело, але з ноткою занепокоєння):
Аріон, друже, чого ти мовчиш?
Аріон (голос низький, холодний, очі не відриваються від вогню):
Ще не звик до цієї атмосфери. Рік без розмов — у порожнечі. А ти, бачу, відразу пристосувався. Як завжди — любиш побалакати.
Дрейк (здивовано, але з посмішкою):
Правда?
Аріон (коротко, без емоцій):
Так. Кого не зустрінеш — ти з ним два, а то й чотири години можеш теревеніти.
Маркіель плеснув у долоні — звук гучний, різкий, ніби сторінка перегорнута занадто швидко.
Маркіель:
Ладно, давайте почнемо історію. А то хтозна, може, читач уже засинає.
Аріон і Дрейк (разом, здивовано):
Яку ще історію?
Корвін (зітхаючи, дивлюся на них по черзі):
Я забув вам сказати. Цей Маркіель створив з нашого життя історію. Де в кінці ми… стаємо героями.
Дрейк / Аріон (одночасно, голоси накладаються):
Якими ще героями?
Корвін (пожимаю плечима, голос втомлений):
Сам не знаю. Але він каже — якщо хочемо дізнатися, треба прослухати.
Маркіель (трохи ображено, але з іскрою в очах):
Та годі мене називати, ніби я чужий. Хоча ми ж познайомилися!
Корвін (голос твердий, крила злегка розправляються):
Це не дає нам підстав тобі довіряти.
Маркіель (зітхаючи театрально):
Ладно, буде по-вашому. Давай починати. А то реально — читачу набридне або засне за читанням.
Дрейк нахилився до нас з Аріоном, прикривши рот рукою.
Дрейк (шепотом, очі блищать від сміху й тривоги):
Оп’ять він зі своїми «читачами» балакає. Кажу — криша в нього їде.
Маркіель усміхнувся — усмішка широка, майже зловісна. Він відкрив книгу на першій сторінці. Синє полум’я в каміні спалахнуло яскравіше, ніби слухало.
Маркіель (голос низький, повільний, ніби починає казку):
І так… Історія починається.
Він заговорив — і кімната ніби стиснулася. Слова падали важко, як камені в безодню. Я відчув, як по спині пробігли крижані мурашки. Бо це не була просто історія.
Це було наше життя.
І ми чули його вперше — ззовні.
Ніби хтось чужий переказував наші рани, наші перемоги, наші зради.
Аріон стиснув кулаки. Дрейк перестав усміхатися. А я… я просто сидів і слухав.
Бо знав: що б там не було далі — ми вже не зможемо повернутися назад.
У порожнечу.
У тишу.
У те, ким ми були до цього моменту.