Два роки тиші

Я — Корвін Чорнокрилий.
Два роки тому мені було двадцять сім. Зараз, мабуть, двадцять дев’ять. Я рахував секунди, щоб не з’їхати з глузду: 63 072 000 — це 730 днів. Потім пальці заплуталися, і я просто… перестав.
Два роки в порожнечі.
Ні звуку. Ні вітру. Ні болю. Тільки нескінченне падіння без дна, де крила вже не відчувають опору, а думки перетворюються на попіл. Іноді я кричав — просто щоб почути хоч щось. Іноді плакав — тихо, без сліз, бо сліз уже не лишилося. А найстрашніше — я звик. Звик бути самотнім привидом у ніщо.
І раптом — розрив.
Порожнеча тріснула, як скло. Переді мною виросла величезна постать — темна, висока, ніби сама ніч вирішила стати людиною. Від нього віяло холодом старого паперу й озоном після блискавки. Я відчув, як серце вперше за два роки здригнулося — не від страху, а від… надії?
Маркіель (голос низький, спокійний, але з ноткою цікавості):
Ну що, наш герой? Як тобі два роки в ніщо? Цікаво було?
Я ковтнув повітря, якого тут не було, і голос вийшов хрипким, ніби з-під землі.
Корвін (з гіркою усмішкою, очі звузилися):
Спочатку ти скажи: хто ти, що ти і де я, чорт забирай. Бо якщо це чергова галюцинація — я вже готовий її вбити.
Він усміхнувся — зуби блиснули, як білі сторінки під полум’ям свічки.
Маркіель:
Ти зараз у Мультивсесвітній Бібліотеці. Я — той, хто пише. Творець. Читач. Бібліотекар. Називай як хочеш. А тебе я називаю головним героєм.
Я розсміявся — коротко, зло, аж горло заболіло.
Корвін (голос тремтить від злості й втоми):
Головним героєм? Герой, який два роки гниє в порожнечі, як забутий сміття? Та ну тебе нафіг. Якщо це жарт — він не смішний.
Маркіель (спокійно, але з ледь помітною усмішкою):
Мене звати Маркіель.
Корвін (підступаючи ближче, крила злегка розправлені, ніби готовий напасти):
Маркіель… А чого ти мене сюди витягнув? Хочеш подивитися, як я зламаюся остаточно? Чи просто нудно?
Він нахилився — так близько, що я відчув запах старого пергаменту й грози. Від цього запаху в грудях щось стиснулося — ніби спогад про дім, якого вже немає.
Маркіель:
Ти — моя перша історія. Перша книга, яку я записав. І перша, яку я коли-небудь закінчу… або не закінчу. Хочеш подивитися?
Я завмер. Серце закалатало так сильно, що здавалося — зараз вирветься. Два роки самотності, і раптом хтось пропонує подивитися на власне життя, ніби це фільм.
Корвін (тихо, майже шепотом, очі горять):
Давай. Все одно краще, ніж знову в те ніщо.
Маркіель кивнув на ліву полицю. Серед безкінечної порожнечі стояла одна-єдина книга — тонка, чорна, з крилами на обкладинці. Вона ніби дихала.
Маркіель:
Іди. Візьми.
Корвін (оглядаючись, голос з підозрою):
Чому я? Ти ж бібліотекар.
Маркіель (з легким зітханням):
У мене свої правила. Або йдеш — або назад у порожнечу. Вибирай.
Я зробив крок. Ще один. Руки тремтіли. Коли пальці торкнулися обкладинки — книга здригнулася, ніби впізнала мене. Тепло розлилося по долонях, і вперше за два роки я відчув… щось живе.
Маркіель повів мене в маленьку кімнату. Синє полум’я в каміні танцювало, ніби насміхалося. Дерев’яний стіл стояв надто близько — і дивом не горів. Диван, крісло, кам’яні лицарі біля входу — їхні очі ніби стежили. Квіти в кутках шепотіли щось зловісне.
Ми сіли: він — у крісло, спокійно, ніби король. Я — на диван, напружений, ніби готовий втекти.
Маркіель (відкриваючи книгу, голос м’який):
Спочатку коротко. Твоє дитинство. Але… — він нахмурився, перегортаючи сторінку — Тут має бути троє. Де твої друзі?
Я відчув, як у горлі встає клубок.
Корвін (тихо, голос ламається):
Дрейк Сайфер. Аріон Громовий. Ми розділилися… коли все пішло шкереберть. Я думав, вони мертві. Або теж… там.
Маркіель клацнув пальцями.
Повітря задиміло. З диму виринули два силуети. Вони стояли посеред кімнати, розгублені, озираючись.
Дрейк і Аріон (разом, голоси накладаються):
Де я? Щойно був у порожнечі, а тут…
Дрейк (побачивши мене, очі спалахнули радістю):
Корвін!
Він кинувся вперед, обійняв так міцно, що я ледь не задихнувся. Його руки тремтіли — від щастя чи від шоку, не знаю.
Дрейк (сміючись, голос хрипне):
Друже! Як давно! Я вже думав, що ніколи…
Аріон (стоячи осторонь, повільно підходячи, руки в кишенях, погляд холодний):
Привіт, Корвін.
Він зупинився за два кроки. Очі — як лід.
Аріон (тихо, з ноткою підозри):
Тебе тут не тримають у заручниках?
Дрейк (розреготавшись, все ще тримаючи мене за плечі):
Та ну, Аріоне, не починай! Це ж Корвін!
А я дивився на них — один обіймає, другий дивиться, ніби я чужий — і в грудях щось розривалося.