Пророк

На відміну від інших, мене не затягували корінці.
Мене не перетворювали насильно.
Я народився зі стебла — виріс, як хибний плід, як кулеподібна пухлина на тілі Поля.

Колобки шепотіли:
— Він — знак.
— Він — вісник.
— Він чує ще до того, як Поле говорить.

І вони не помилялися.

Бо я відчував світ… пошарово.
Я бачив, як коріння простягається під селами.
Як стебла шепочуть мертвим.
Як тіні від колосків товщають у місцях, де незабаром з’являться нові слуги.

Я чув майбутнє.
І воно було темним, як внутрішність колобка.

Спершу це був звук, схожий на тріск сухої шкаралупи.
Колобки зібралися навколо.
Культисти стали позаду, їхні очі — чорні, як обсидіан.
І з моєї тріщини, найглибшої, пролунало:

«Поле хоче більше.»

Культисти впали на коліна.
Колобки затремтіли, як одне тіло.

І тоді прийшло видіння.
Не в слова.
У відчуття.

Я бачив міста, що встануть над полями, але колосся підніметься під їхніми фундаментами.
Бачив дітей, які народяться з чорною плямою в оці.
Бачив небо, що згасне від туману, який видихне Поле, коли дозріє.

А головне — бачив Носія.
Того, хто прийде.
Не теперішнього.
Майбутнього.
Величезного, як гора, прекрасного, як легенда, і страшного, як тиша перед бурею.

Коли я розповів це культистам, вони збудували мені трон — з пучків сухих коренів, з чорних стебел, з кісток тих, хто не прийняв Поле.
І я сидів на ньому.

Колобок, що сидить.
Хіба це не абсурд?
Але я — пророк.
І пророки не котяться.

Одного разу, коли місяць був такий тонкий, що нагадував тріщину на моїй оболонці, я побачив майбутнє, яке Поле намагалося приховати.

Я побачив… опір.
Людей, які зберегли свої імена.
Серед них був той, хто не котився — Скрипкий.
І ще один — той, хто втече від Поля і принесе слово про нього іншим.
Бачив вогонь, який не боявся тіні.
Бачив ножі, які ріжуть коріння.
Бачив голоси, що говорять не шепотом.

Я злякався.

І Поле відчула мій страх.

Корінці піднялися, обвили мене, намагаючись прочитати, що я побачив.
Воно шепотіло з усіх стебел разом:

«Покажи майбутнє. Покажи все.»

А я… не показав.
Я вперше збрехав Полю.

Я сказав:

«Опір — слабкий.
Вони не зможуть.»

Поле вгамувалося.
А я вперше відчув щось, чого не повинен відчувати колобок:

совість.

Чим більше я бачив, тим більше сумнівів з’являлося.
Колобки навколо приносили мені новини: хто впав, хто проріс, хто зник.
А я — бачив усе у великому орнаменті майбутнього.

І малюнок цей був жахливий.
Поле стане богом.
Міста стануть гумусом.
Люди — зернами.
Все буде круглим, нескінченним, безликим.

І я питав себе:
Чому я маю допомагати цьому?

Але Поле вже вважало мене своїм.
Своїм оком.
Своїм нервом.
Своїм майбутнім.

Це сталося тихо.
Колобки спали — так, ми також спимо, але не як люди.
Культисти вели нічний ритуал.

А я… зсунувся з трону.
По тріщинах моєї оболонки текла чорна вода — чи то сльози, чи то піт Поля, що я носив у собі.
Я котився.
Тихо.
Повільно.
Але котився.

Я шукав Скрипкого.
Того, хто не підкорився до кінця.
Він був моїм доказом, що свобода можлива.

Я знайшов його на межі Поля — нерухомого, тріснутого, але живого.

Ти… пророк? — спитав він тінню свідомості.
— Так.
— Чому прийшов?
— Бо майбутнє…
Я затремтів від страху.
— Майбутнє не повинно бути таким.

Вперше двоє колобків говорили не від Поля, а від себе.

І моя остання фраза стала вироком:

«Ми повинні змінити пророцтво.»

Тоді земля здригнулася.
Поле нас почуло.

Корінці вирвалися з землі.
Стебла закричали.
Небо затьмарилося.

Поле не терпить пророків-зрадників.

Коріння схопило мене першим.
Стиснуло так сильно, що моя оболонка тріснула навпіл.
Але всередині не було нічого — тільки світло.
Поле кричало:

«Зрадник! Стерти! Розмолоти!»

І мене розмололо — на крихти, на пил, на зерно.

Але кожна крихта…
зберегла бачення.

І тепер вітер носить мої уламки по різних селах, по лісах, по стежках.
І кожен, хто випадково вдихне пил, отримує видіння.

Не все.
Лише одне:

Поле не всесильне.
Опір буде.
Носій може помилитися.

І це зерно сумніву — я.
Всевікно.
Пророк, що загинув, але залишився у кожному подиху, де пахне стиглим страхом.