Той, що не котиться

Моє ім’я — Лаврентій.
Але ті, хто служать Полю, називали мене інакше:
«Скрипкий».
Колобок, чия оболонка не віддається повністю, чия поверхня завжди тріщить, ніби всередині щось б’ється, намагаючись вирватися.

А почалося все з того, що я повертався додому пізно, коли туман, густий як молоко, стелився по землі. Я чув про зниклих, про шепоти, про колобків, якими лякали дітей, але завжди сміявся.
Поки поле не перестало сміятися зі мною.

Стебла розійшлися самі, ніби хтось розсунув їх руками. Усередині було тихо, але кожна тиша в Полі — це пастка. Я відчув холод у спині.
І тоді вони вийшли.

Колобки. П’ять. Десять. Може, більше.
Очі чорні, як зимова криниця.
І шепіт:

«Лаврентію… Пора.»

Я, дурень, побіг.
Але Поле не любить, коли від нього тікають.

Корінці вирвалися з ґрунту, схопили мене за щиколотки, втягнули у тінь між стеблами, де темрява густа, мов жива кварта крові. Я падав, але земля ставала м’якою, липкою, і я не міг відштовхнутися.

Крик застряг у горлі.
А тоді прийшов біль.

Кістки тріщали, ніби хтось ламав сухі гілки всередині мене. Тіло стискалося, як тісто, з якого роблять круглі проскури. Корінці входили під шкіру, перепліталися з жилами, затягували форму.

Я хотів кричати, але рот зник.
Я хотів дихати, але в мене забрали легені.
Я хотів стояти, але в мене забрали ноги.

І все ж… хтось всередині мене шепотів:

Тримайся. Не віддавайся. Не будь колом.

І я чіплявся за цей голос.
За свій голос.

Я став колобком — але неправильним. Тріщини вкривали поверхню, немов шрами виривалися назовні. Інші колобки дивилися на мене з огидою чи, може, з жалістю. Вони всі прийняли Поле. А я — ні.

Скрип.
Тріск.
Кожен рух — біль, якого не знає жоден інший колобок.

Мене називали Скрипким, бо кожен мій оберт звучав, наче я розриваю сам себе.

Поле штовхало мене думками.
Як штовхають худобу — палкою чи каменем.

«Котися.»
«Підкоряйся.»
«Ти наше зерно.»

І всі інші котилися.
Я — ні.

Я стояв.
Колобок, що стоїть — сміховинно, неправильно, блюзнірськи.
І поле це відчуло.

Корінці піднялися з землі, обплутали мене, тягнули, штовхали, змушували. Я котився лише тоді, коли вже не було сил опиратися. Але всередині… залишалося більше, ніж у людських духів, що поле полонило.

Я пам’ятав запах дощу.
Пам’ятав, як сміявся мій син.
Пам’ятав пилюгу під копитами коней.
Пам’ятав, як бились дві зірки на обрії.

І кожен спогад був ударом проти Поля.

«Забудь.»
«Ти — наше тіло.»

Ні.
Я — Лаврентій.

Я чув їхні кроки, як удар по струнах всередині мене. Вони збиралися вночі, ішли по стежці з литків і колосків, що сама простилалася під них. Вони співали глухими, неживими голосами:

«Нам не потрібні думки.
Ми — посіви Поля.»

Їхні очі були чорні.
І вони дивилися… на мене.

— Цього забрати, — шепотів старший.
— Цей не ламається.
— Поле велить змусити.

Мене віднесли в центр круга. Поставили на постамент зі старих коренів. Залили чорною, липкою рідиною, що пахла гниллю і медом водночас.

«Проковтни Поле.»

І я… зробив щось, чого вони не чекали.
Я зсунувся.
Перекинувся.
Стрибнув — колобок не може стрибати, але я відштовхнувся тріщинами, болем, силою, яку не давало Поле.

І втік.

Котився, як поранений звір. Земля тягнула назад, стебла ставали стінами, корінці ловили, але я йшов. Я чув, як кричить Поле — воно не мало голосу, але я відчував гнів вібрацією, що тріщала в моїх тріщинах.

Я не зламався.
Я не віддав ім’я.

Я тікав так далеко, як міг колобок, що не хотів бути колобком.

Я докотився до межі. Там, де закінчується поле. Де трава ще не заражена. Де землею ще не командує шепіт. Я відчував: якби тепер зробив крок вперед — я був би вільним.

Але я не міг.
Колобок не має кроків.
Колобок не має рук.
Колобок — лише круг.
Круг — це пастка.

Я стояв на межі.
За мною — Поле, що хотіло мене назад.
Переді мною — свобода, до якої я не мав ні тіла, ні сил.

І тоді я зробив єдине, що міг.

Я перестав котитися.
Застиг.

Я став каменем на кордоні Поля.
Бар’єром.
Мертвою вагою.
Згустком опору.

Поле намагалося повернути мене.
Але я не рухався.

Я — не колобок.
Я — останній, хто зберіг волю.

І хоч я не повернувся в людське тіло, я зберіг людську душу.
Один на тисячі.
Той, що не котиться.