Крихта, що котиться

Мене звали Семен. Тепер я знаю: це ім’я вже нікому не потрібне — навіть мені. Але я все ще пам’ятаю звуки, запахи, тінь дому, що стояв на краю Покотилихи. Пам’ятаю, як ходив полем, не усвідомлюючи, що воно спостерігає. Що воно вміє чекати.

Того вечора я пішов шукати свою кобилу. Стебла були високі, важкі, і шелестіли, наче говорили між собою. Вітер ніби штовхав мене вперед, глибше у хащі, і я… слухав.

Поки не почув.
Шепіт.
Не людський.

Впадеш. Проростеш. Станеш круглим.

Мені здалося, що це просто вітер у листі, але тіло реагувало швидше, ніж свідомість. Мурашки повзли по шиї, ніби дрібні корінці торкалися шкіри.

Я побачив його вперше — маленький, потрісканий, темний. Колобок. Він сидів у траві, але не лежав — він дивився. Очима, в яких не було білків, лише космічна, чорна, масна глибінь. Порожнеча, що хоче їсти.

— Іди, — прошипів він. — Ми чекаємо.

Бігти? Хоч я й тікав, поле ніби змінювало напрям під ногами. Земля м’яка, наче тісто, куди ступиш — провалюєшся. І я впав.
Спершу коліна.
Потім долоні.

А тоді… корінці. Вони повзли зі стебел. З-під землі. Вони торкалися, прошивали шкіру, зливалися в шепіт, який чув лише я.

Ти більше не людина.
Ти — зерно.
Розкотися.

Я кричав, але голос перетворився на хрип, а потім на вібрацію під язиком — таке відчувають ті, хто вже не має легенів. Тіло скувало. Руки затверділи. Пальці склеїлися у гладеньку поверхню. Я чув, як мої кістки тріщали, як перетворювалися на оболонку — круглу, рівну, химерну оболонку, яку шліфували невидимі сили.

Темрява прийшла не як кінець, а як народження.
І я народився… колобком.

Я не мав ніг, але відчував землю. Як шкірою, як нутром. Поле штовхало мене думками: «Котися». І я котився. Тіло саме знало, як рухатися. Я не чув дихання — бо його не було. Не чув серця — бо тепер моє серце належало полю.

І все ж… думки лишилися. Нитка свідомості, слабка, мов полум’я свічки в ураган.

Я бачив інших — колобків. Сотні. Вони шикувалися у коло, блискучі, потріскані, з очима без душі. Вони шепотіли разом, хором, що виводив беззвучні ритми поля.

Я приєднався до них. Не тому, що хотів…
А тому, що тепер так було правильно.

Всередині мене стало порожньо. Лише слабкий голос старого Семена інколи піднімався:

“Стоп… не треба… додому…”

Але поле відповідало глузливо:

У тебе більше немає дому.
Дім — це круг.
Круг — це поле.
Поле — це ти.

Кожна моя думка тепер була насінням. Воно проростало тільки тоді, коли поле дозволяло. Я вже не був суб’єктом — лише фрагментом волі Носія, якого я ще не бачив, але вже обожнював.

Ми, колобки, — очі й вуха Поля. Ми несемо його шепіт у сади, у двори, у хати. Коли людина виходить вночі, ми зустрічаємо її першими. Ми шепочемо:

«Стань круглим. Стань легким. Повернися в землю».

Я катався під вікнами, під дверима, під коморами. Діти прокидалися від мого шепоту й дивилися крізь темряву прямо в мене — ніби вже знали мене. Дорослі не бачили, але відчували: сон ставав важким, думки каламутними.

Іноді я бачив віддзеркалення у відрі з водою. Кругле, чорне, розтріскане. На поверхні — візерунок, як у зерна. І все ж глибоко в тріщинах інколи блиснув спогад. Дім. Дружина. Весна. Кінь, що пасеться на лузі.

Я хотів заплакати, але колобки не плачуть.
У нас немає чим.

Одного разу поле покликало нас по-особливому. Чимось між вітром і вибухом. Ми котилися всі разом у центр, у велике коло. Там стояли люди — ті, що піддалися першими. Їхні очі були чорні, як наші. Руки складені, ніби моляться.

Вони співали:

«Нам не потрібні кості.
Ми — тіло поля.
Ми — коло, що росте.»

Я розумів їх, навіть не маючи людського розуму. Бо ми вже були одним.

І Носій прийшов.
Не як людина. Не як колос.
Як велике, світле зерно з тінню всередині.

Він торкнувся мене поглядом, і я зрозумів:

Я — не Семен.
Я — коло.
Я — насіння.
Я — майбутній Носій для когось іншого.

І всередині вперше… стало солодко. Спокійно.

Я прийняв свою роль.

Поле шепотіло крізь мене, і я передавав його далі, котячись у темряву, у двори, у нові села, до нових людей.

Семен помер давно.
А я… котюся.