Розділ 11: «Спроба нападу»

—Так і будеш мовчати? — запитала Дана, вставши перед дверима будинку.

—Я вже сказала тобі, що побачила силует, побігла за ним, але нікого не знайшла, — я вказала рукою туди, де зник невідомий. — Що ти ще хочеш від мене почути?!

Звісно, я могла б розповісти про знайдений блокнот, але не стала цього робити, заховавши його під курткою.

—Та ти зовсім розум втратила! — топнула ногою Дана і раптом перейшла на крик. — Побачила щось і вирішила побігти?  А якби з тобою щось трапилось?! — розлючено продовжувала вона, однак я знала, що за злістю приховане хвилювання. В очах Дани з’явилися сльози. — Ти… Ти взагалі думаєш над своїми вчинками? Як і до цього, робиш усе, що збреде тобі в голову!

—Боже… Ти мені матір чи що?! — встала я перед нею, закотивши очі. — Яка взагалі тобі різниця, що і як я роблю? Як бачиш зі мною все гаразд!

—Саме через це і померла твоя мати! — скрикнула Дана та різко затулила собі рота обома руками.

—Що? — від почутого моє тіло заціпеніло.

—Вибач, я не хотіла це сказати… — Дана зробила крок назад, потім знов до мене, але раптом зупинилася й опустила погляд.

—Але все ж таки сказала і тепер мусиш усе мені розповісти, — я підійшла до неї та легко торкнулася її підборіддя. — І чому не обмовилася про це раніше? — я припідняла її голову, і наші погляди зустрілись.

—А… Ем… Це… — ніяково бурмотіла Дана, намагаючись відтягнути відповідь.

—Артур наказав? — запитала я, адже, крім нього, більше ніхто не міг попросити мовчати про це. Однак здогадка виявилася хибною.  

—Ні…

—Тоді хто?

Я подумала про Єна. Утім, він точно відпадає, адже навряд чи би він діяв без наказу чи згоди Артура. Психолог? Теж ні. Навіщо Марку було розмовляти з Даною? Однак він завжди здавався досить дивним, тому я б не здивувалася, якщо це дійсно його робота. Детективу теж не до цього. З моїх знайомих залишається Ліза, але вона яким тут боком?

—Це була ти, Владо…

—Що? Як це? — відступила я на крок назад.  

—Ну… Гаразд, — видихнула Дана.  — Я все розповім.

***

Повернувшись до кімнати, Дана сіла на моє ліжко. Після пятисекундної паузи вона почала розповідь.

— Після того, як це сталося, ти ні з ким не розмовляла, нічого не їла. Лише весь час звинувачувала себе. Говорила, що хотіла б забути про все і всіх, як про жахливий сон. Що ти тільки не робила, щоб викинути з голови всі спогади. Спершу алкоголь, а потім ще наркотики, але, на щастя, Артур зупинив тебе. Саме тоді ти і попросила, що якщо якимось дивом забудеш щось із тих подій, я не маю нічого розповідати, що я й пообіцяла. Тоді твої слова були схожі на нісенітницю, але сама бачиш, як усе склалося…

Дана ставала дедалі сумнішою. Із кожним словом їй ніби ставало важче говорити. Може, мені слід її обійняти? Але навіщо? Мене ця історія не зворушила. Це ж тому що я нічого не пам’ятаю?

— А як саме вона померла? — запитала я в Дани, що продовжувала сидіти з опущеною головою.

— Усіх нюансів я не знаю. Лише те, що її вбили.

—Е-е-е-е?! Вбили?! А як же хвороба?  

Я очікувала почути будь-що, однак точно не це. Наскільки знаю, Альона лежала в лікарні із раком останньої стадії, то як її могли вбити? Хто це був? І навіщо зробив це?

—Ем… Владо, все гаразд? — доторкнулась Дана до мого плеча, від чого я різко прийшла до тями.

—Напевно…  — я опустила погляд, обдумуючи все.

Артур говорив, що мати померла через хворобу. Дана каже, що її вбили. Напевно, Артур хотів таким чином захистити мене, але для чого або від чого? Цікаво, скільки всього правди з того, що він мені розповідав? Раптом згадалися слова «невідомого», що правда знайдеться через брехню.

— Точно! Брехня! — я різко підскочила й мовила до Дани: —  Дякую, що розповіла!

— Е-е-ем? — Дана скоса подивилася на мене, ніби я ось-ось втечу кудись. — З тобою точно все гаразд?

— Так! Просто дещо зрозуміла, — я повернулася до ліжка й мовила: — Я втомилася, давай спати.

Я могла б іще порозпитувати Дану, але вирішила, що Артур розповість мені більше, навіть, якщо переважна частина його слів виявиться брехнею. Він, до речі, усе ще ніяк не відреагував на моє «оголошення», а тепер ще й це… Ніби він навмисно приховував інформацію щодо мене та мого минулого.

«Вже як Артур повернеться, влаштую йому допит!» — подумала я і провалилася в сон.

***

—Владо, прокидайся вже!

—А-а?.. — я спробувала розплющити одне око, але щось м’яке різко вдарило мене по голові. Почувся сміх Дани. — Чого тобі? — напіврозплющивши сонні очі, я злісно подивилась на Дану, яка збиралася нанести другий удар, але різко зупинилася.

— О! Раночку! — випустила вона подушку, як тільки почула мене. — Прийшов якийсь чоловік. Каже, що він психолог і просить впустити його.

«Чоловік?.. Марк! Він же мав наглянути за мною… Невже нині вже обід?!»

—А котра година? — позіхнувши, запитала я.

—Дев’ята ранку, а що? — нахиливши голову вбік, відповіла Дана.

«Дев’ята. Це не обід. Чи я помиляюся, і він прийшов вчасно?»

— Нічого, впусти його, я поки піду умиюся.

—Агась! — енергійно відповіла Дана, побігши до виходу.

—Тепер ти, — сказала я, поглянувши на знайдений учора блокнот.

Увечері в мене не було змоги його роздивитися. Та й зараз був не найкращий час. Тож переховавши записник під матрац, я пішла в душ. Тим часом з першого поверху вже долинав голос Марка, який засипав Дану усілякими безглуздими запитаннями.

«Раз так, то нехай порозмовляють, а я помиюся подовше».

Зрештою, коли шкіра на руках почала сильно зморщуватися, я вийшла з душу. Однак на мене чекала підстава...

—Дідько… — я подивилася на пусту полицю, куди, як гадала, поклала чистий одяг. — Нічого вже не поробиш.

Замотавши навколо себе рушник, я швидко побігла в кімнату, щоб не світитися в чому мати народила перед Марком, проте він, якогось дідька, вирішив зачекати саме в моїй кімнаті.

— Привіт, Владо, як справи? — помахав мені Марк, сидячи на дивані Дани.