Розділ 10: «Знахідка»

— Сподіваюся, це матиме результат, — сказала я собі, проглянувши відео, яке стрімко набирало шалену кількість переглядів.

Це й не дивно. Тепер мені залишалося лише чекати на наслідки, які неодмінно будуть. Щоб не гаяти час, я вирішила виконати один із пунктів плану — переглянути свої речі. Хто знає, що я зможу серед них знайти?

Я роззирнулася. Моя кімната виглядала біднувато, хоча так лише здавалося на перший погляд. Почати я вирішила з фотостіни, що займала простір неподалік від ліжка. Ще раз ретельно оглянувши світлини і не виявивши нічого нового, я рушила далі.

Відразу біля фотостіни стояв чорний дерев'яний стіл, завалений книгами. Від нього віяло ароматом лісу. Книжки були з навчальних дисциплін і виглядали наче сьогодні куплені. Мабуть, я ними рідко користувалася. У тумбах, всередині столу, лежали чисті зошити, крім одного, з історії України. Та й там виявилася заповненою лише одна сторінка, де були написані всілякі рівняння.

— Історією це не назвеш... — пробурмотіла я, перегорнула решту сторінок, на яких нічого не було, та поклала зошит на місце.

Поблизу столу стояла шафа й навіть не одна. Усередині я знайшла різне приладдя для настільних ігор. Найвищі полички займали мініатюрки монстрів. Вони знаходилися під склом, щоб випадково не випасти. Найбільша полиця була заповнена мапами зі світами ДНД, про що свідчив напис у кутку. Деякі карти навіть малювалися вручну, інші були надруковані. Решта полиць була присвячена мініатюрам: будівлі, величезні монстри — усі вони виглядали як справжні. Наступна шафа була заставлена настільними іграми. На усіх п'яти полицях — на будь-який смак! Більшість навіть були новісінькими.

«Дивовижна колекція, проте це не те, що мені потрібно», — зачинивши шафу, я пішла далі.

Після шаф, які, до слова, тягнулися до правого кута кімнати, дійшла черга до електроніки. На широкій тумбі стояв величезний екран. Сама тумба була забила приставками та іграми різноманітних жанрів, а на останній полиці, що була праворуч, я знайшла дещо цікаве.

Це був хрестик на ланцюжку. Я взяла його до рук. Щось у ньому було знайоме, проте згадати, що саме, я ніяк не могла. Хрестик був прикрашений дрібними декоративними камінцями, які поблискували в темноті. Надівши його на шию, я пішла далі.

Поряд із величезним екраном був вихід на балкон, який я випадково помітила, коли відсунула штори. Здавалося, світла в кімнаті більш ніж достатньо, проте виявилося, що це не так. За шторами були балконні двері й панорамні вікна, що тягнулися до підлоги. Балкон виводив на праву частину будинку, звідки можна було побачити задній та центральний входи. Варто було мені вийти, як мене оточили спалахи камер. В обличчя дмухнув сильний вітер, ніби говорив: «Ходи назад». Так я й зробила, різко стуливши штори.

«Їм нема чого більше робити, як чекати на мою появу?»

Хоча після мого оголошення репортерів поменшало. Забувши про них, я повернулася до свого заняття.

Поряд із балконними дверима був вихід з кімнати, а далі повністю пуста стіна. Зазвичай на цю стіну не потрапляв погляд. Однак якщо дивитися саме на неї, здавалося ніби уся кімната була білою, порожньою, і її за допомогою уяви можна було обставити будь-як.

— Біла кімната... — промовила я вголос, і перед очима спалахнув спогад.

Навколо все було біле, окрім невідомого темного силуета. Чуття підсказувало, що за «білизною» приховувалося місце, де я знаходилась колись. Проте мозок ніби навмисно не дозволяв мені побачити усе. Раптом невідомий силует протягнув руку, у якій тримав нещодавно знайдений мною хрестик. Я помітила на його обличчі підступну посмішку. Він явно знущався наді мною, коли демонстративно випустив прикрасу з рук, а потім розчинився. Залишилася лише біла кімната та хрестик на підлозі.

— То ти в нас важлива річ? — оглянула я хрестик, що висів на моїй шиї. Це точно був він.

Виходить, що я бувала в «білій кімнаті» ще до зникнення? Адже як тоді хрестик здався би мені знайомим і находився дома? Скоріш за все, він потрапив до мене, коли я шукала «Фантома» чи, може, ще раніше. Дізнатися про це я могла лише запитавши в інших або зачекавши, поки сама не згадаю, оскільки не була впевнена, чи носила його на людях. Можливо, він взагалі дуже старий і декілька років попросту лежав у тумбочці.

Згадавши  «Фантома», я знову занурилася в роздуми. Якщо ми зустрічалися раніше, ще до мого зникнення, то як і чому? Це була випадковість? Чи він хотів використати мене? Може, я зробила щось, що привернуло його увагу?

Я точно пам’ятаю, що була в підвалі, бачила документи з інформацією про коштовне каміння. Допустімо, саме він викрав мене, тоді як і чому я бачила ті документи? «Фантом» був настільки впевнений в собі? Можливо, моє викрадення — фарс, але навіщо? Я втікала від чогось і в цьому я впевнена. Хто би не стояв за викраденням, мене б не відпустили просто так.

Була ще одна дуже важлива деталь, що сталася в день мого повернення. В лікарні хтось прикинувся медперсоналом, аби викрасти щось. Можливо, це якось пов'язано? Можливо, «Фантом» хотів перевірити мене? Адже якби я не втратила пам’ять, то могла усе розповісти.

— Ні… У цьому немає сенсу, — вголос промовила я.

Він побачив би, що я все пам’ятаю, і що далі? Вбив би? Кращим рішення було би забратися з міста подалі. На його місці я б так і вчинила. Тоді хто, що і навіщо хотів викрасти в лікарні? Є ще хтось, окрім «Фантома»?

І що означають незрозумілі слова того хлопця, Саші, щодо мого повернення? Та взагалі, хто він такий?

Шкода, що не можу попросити детектива допомогти мені сьогодні. Доведеться чекати до завтра. Звісно, можна було попросити в інших, але я не хотіла нікого вплутувати в це. Достатньо тих, хто вже і так замішаний. Та й зачекати один день — це не так і довго.

«Можливо, просто жити далі, забувши про все?»

Ні, точно ні. Уже запізно. Усі спогади мають рано чи пізно повернутися. Краще шкодувати про скоєні за цей час вчинки, ніж потім про те, чого я не зробила.