Глава 6: Підвал

— Ай!

Я отямилася лежачи на підлозі. У голові було лише одне запитання:

«Що це в біса зі мною сталося?!»

Я пам'ятаю, як кашляла кров'ю, але її слідів ніде не було. Біль, що спершу була по всьому тілі, перейшла в одну точку і невдовзі зовсім зникла. Тоді я навіть не змогла покликати на допомогу, але потім вирішила обійтись без неї. Таке явно не обійдуть стороною. У лікарів стане більше приводів повернути мене до лікарні. А це мені зовсім не потрібно.

Я піднялася, доповзла до ліжка й упала на нього, витріщившись на стелю.

«Невже мені все примарилося?»

***

— Ви сьогодні наче веселіше, — мовила я, помітивши, як з обличчя Марка не сходить усмішка, коли він прийшов до мне наступного дня.

У мене ж був кепський настрій. Усі мої старі друзі виявилися лише знайомими. Ніхто не зміг мені допомогти, а дехто взагалі не відповів або не знав, як саме. Лише двоє змогли розказати щось про мене… Словом, друзів у мене виявилося небагато. З кимось я говорила, коли мені було зручно. Вони це розуміли та удавали, що все в порядку. Чи то через батька, чи була інша причина, цього я не знала.

Лише рольова тусовка знала про мене більше. Точніше, інакшу мою сторону, яку я нікому не показувала. Чи, може, решта просто не хотіли її бачити? Вони сказали, що все розкажуть особисто і запросили на ці вихідні до себе, а як не вийде, тоді можуть прийти сюди, щоб підтримати та допомогти мені.

— Я знайшов старого друга, — поправивши сорочку, Марк сів у крісло й оцінювально поглянув на мене. Його посмішка зникла. — А ти чому засмучена? — схиливши голову вбік, він дивився з-під сірого волосся, яке впало на його обличчя.

«Так я тобі все і розповіла...»

— Не знаю. Учора спілкувалася зі старими знайомими, але нічого нового не згадала. А що, до речі, за друг? — вирішила я змінити тему.

— Та-ак, — протягнув він, ніби підбираючи слова. — Є один, але ми з ним не зійшлись у думках в минулому. Мені це довго не давало спокою. Учора я випадково зустрів його. От тільки він мене не впізнав, але це, мабуть, на краще. Не хотілося, щоб я відволікався на щось інше, коли вже взявся за роботу з тобою.

— О, так Ви боїтеся? — хитро посміхнувшись, я очікувала його реакції. Та вона була геть не такою, на яку я сподівалася.

— Більше боюся розчарувати його або себе, — зітхнув він. — Однак зараз не про це, — Марк ударив долонею собі по ногах, різко піднявшись. — Я тут, заради тебе. Чим швидше я допоможу тобі, тим швидше зможу допомогти собі.

«Що за репліка героя?»

— А що Ви відчули, коли друг Вас не впізнав?

— Владо... — він суворо на мене подивився.

— Вибачте. Просто подумала, що мої знайомі, мабуть, відчувають те саме. Мені захотілось дізнатися про це більше.

— Нічого, я розумію. Давай запитання надалі буду ставити я, адже у нас не так багато часу.

— Гаразд, — кивнула я.

Аж раптом пролунав звук повідомлення.

*Динь!*

Повідомлення було від невідомого номеру. Від того самого «невідомого»! Моє тіло відразу завмерло, а серце ніби перестало битися.

— Влада? — з тривогою й очікуванням запитав Марк, адже сліпий би помітив мою дивну реакцію.

— О! Мені відписав один знайомий, — сказала я максимально спокійно, однак не впевнена, чи в мене це вийшло. — Він дещо мав прислати. Я на хвилинку, — узявши телефон, я швидко вийшла з кімнати.

Лише спершись на зачинені зсередини двері, я змогла видихнути та відкрити повідомлення.

«Привіт, Владо.

Як тобі розмова із психологом? Не дивуйся, звідки я це знаю. Головне те, що я можу тобі дати.

Вчора ти дотрималась угоди, тому надсилаю тобі адресу на знак винагороди. Я навіть відмітив, як швидко туди дістатися з твого дому. І, говорю відразу, я нічого звідти не забирав.

Та є одне «АЛЕ». За три години туди заскочить поліція. Звісно, через анонімне наведення. Якщо хочеш щось згадати, тобі потрібно вирушати нині.

І не забудь про психолога. Якщо не помиляюся, його звати Марк? Візьми його з собою. Цікаво, що з цього вийде… Він зможе допомогти виправдати тебе, якщо ви все ж таки там затримаєтесь.

Звісно, повідомляти поліцію не можна. Ти ж не хочеш, щоб тебе або твою сім’ю звинуватили в усьому?

І останнє. На місці буде телефон. Це єдине, що я туди доклав. Він буде в тумбі, у столі. Забери його. Через нього я буду надалі тобі допомагати. Що до цього повідомлення, то видали його. Лише Марку можеш показати, але, як говорять, двоє не можуть зберігати таємницю. Однак кому, як не тобі, це знати краще за інших…»

— Три години?! — пошепки прокричала я. — Туди дістатися — вже пів години як мінімум! Будь ти проклятий! — топнула я ногою.

— Усе добре? — спитав Марк.

— Так! Зараз, секунду!

«І навіщо втягувати Марка? Ах! До біса, розбиратись буду потім».

— Марку!

Увійшовши назад до кімнати, я була повна ентузіазму все розповісти, але щось змусило мене передумати. Чи то погляд його сірих очей, чи то ситуація із другом, чи то слова незнайомця про те, що «двоє не можуть зберігати таємницю». Тому я вирішила збрехати йому.

— Я згадала дещо! Скоріше їдьмо, це питання життя та смерті! — я взяла його за руку та потягнула до виходу.

— Стривай.

Марк скинув мою руку залишаючись спокійним, чого не можна було  сказати про мене. Лік ішов на секунди!

— Що скаже твій батько? Єн? Спершу розкажи, куди ми прямуємо.

«От дідько... Що робити? І повідомлення я вже видалила, дороги назад немає. І його ставлення до цього трохи дивне…»

— Я згадала підвал або щось типу сховища, де мене, ймовірно, тримали… Точно не знаю. Потрібно негайно туди дістатись! Можливо, ми зможемо упіймати когось!

— Чому не повідомити поліцію? — Марк і надалі залишався спокійним, і навіть голос його не змінився.

«Можливо, це я занадто емоційно реагую?»

— І йти в таке місце вкрай небезпечно. У тебе має бути причина. Інакше я нікуди тебе не пущу, — наполягав він на своєму.

«А? Йому потрібна лише причина? Тоді я дам йому її».