Глава 5: Подруга

— П'ятдесят п'ять, — назвав Марк чергове число, що випало на кубі. — О, це цікаво, — сказав він собі під ніс, коли знайшов у блокноті, за що воно відповідає, — але не підходить, — зітхнув і хотів уже перекинути куб, але я його зупинила.

— Заждіть,  можливо, я зможу відповісти?

Вже вдруге Маркові не подобалося питання, що випадало під тим чи іншим номером. Мовляв, воно для мене не підходило або було «занадто».

— Виглядає, ніби вам просто подобається кидати куб. І хіба не Ви казали, що хотіли б закінчити швидше?

— Не заперечуватиму, — посміхнувся він та нахилився ближче до мене. — Але хіба не відчуваєш цього хвилювання? — Марк узявся лівою рукою за серце. — Наче довіряєш усе долі, —  додав більш захоплено, набираючи повітря в легені.

— Ні, більше дратує і виглядає, ніби Ви тягнете час. А ще цей металевий звук, — показала я на стогранний металевий куб, який дивом ще не розбив стіл.

— Хм... — Марк узяв куб до рук та почав його обертати. — Гаразд, тоді це відпадає. Вибач, була погана ідея, — він заховав куб назад у дипломат та викреслив щось із блокнота. — Утім, питання я все ж таки поставлю, — він знову з'єднав руки під підборіддям і, зазирнувши в мої очі, абсолютно холодним тоном запитав: — Ти хотіла когось убити або щоб якась людина померла? — від одного запитання по спині пробіг холодок, але приємний. Ніби вітерець у літню спеку чи після довгого підняття на вершину гори.

— Ні, — відповіла я.

Це дивне відчуття наштовхнуло мене на думку: «Раптом я вже когось вбивала і просто не пам'ятаю цього? Або була якось пов'язана з цим?»

Звідки взагалі це освіжне відчуття? Ніби в крадія питають, чи він крадій, і ніхто, крім нього, не знає правди. Тоді він відчуває подібну насолоду. Особливо, коли його відпускають через нестачу доказів. Але як я до цього дійшла? З кожним разом все більше відчуваю себе монстром і якщо це дійсно буде так, тоді що мені робити?

— Не хвилюйся, — доторкнувся Марк до моєї долоні, повернувши в реальний світ. — Не всі відповідають відразу. Набагато гірше, якщо відповідь буде моментальною, — сказав він уже звичайним приємним голосом, який заспокоював.

Проте як тут не хвилюватися, коли навіть самій собі не можеш довіряти? Здавалося, всі його питання щоразу двоякі. Ніби він знає усі мої відповіді наперед і хоче лише подивитися на мою реакцію. Можливо, він взагалі веде якусь подвійну гру. Артур не приставив би до мене зовсім незнайому людину.

— А як щодо вас, хотіли когось вбити?  — запитала я у нього і він уже щось хотів відповісти, але двері в кімнату відчинились.

Прийшов Єн з текою в руках. Він мовчки поклав її на стіл. Дещо збентежило мене: тека була жовтою. Минулого разу, я пам’ятала напевне, вона була напівпрозорою.

— Єне, а чому тека інша? — відразу запитала я.

— Хіба? — він подивився на теку, ніяк не відреагувавши. — Ніби завжди жовтою була. Або коли я сортував документи, випадково поклав до іншої теки.

«Випадково?»

Навіть якщо він сортував документи, то ці тоді були вже відсортовані. Єн точно знав, що в напівпрозорій теці були мої медичні дані. Немає сенсу їх забирати з однієї теки та переставляти в іншу. Якщо тільки він навіть сортовані документи розбирає і заново їх сортує… Звучить максимально тупо. Тут або я дурненька, або він.

Ні, було щось інше. Тека однозначно була змінена. Можливо, Марк домовився, щоб подивитися за моєю реакцією? Він раз у раз робив так. Як у лікарні, всі роздивлялись мене, немовби експонат в музеї. Марк ніби археолог, який вивчає мене, записує дані, трішки лагодить, щоб відновити дрібні деталі. В такому випадку краще буде підіграти, однак від своєї правоти відмовлятися я не збиралася.

— Ні, Єне, була напівпрозора, — спокійно сказала я. — Однак для Вас вона могла бути жовтою або іншого кольору. Навідайтеся краще до лікаря, — закінчила я та демонстративно долила собі ще одну порцію чаю.

Єн не став коментувати мої слова і знову залишив нас самих. Марку сподобалася моя відповідь, якщо судити по його міміці. Моя теорія щодо нього, напевно, була правдивою, адже він знову щось записав у блокнот. Поки він записував, я нарешті розсмакувала чай. Цього разу я не втратила свідомості. Не було ніяких раптових спогадів. Смак чаю був трохи солодкуватий. Хоча цукру я ніколи до чаю не додавала.

«І чому такі дрібниці я пам'ятаю, а важливі речі — ні?»

— Гаразд, продовжимо, — закінчивши записувати, сказав Марк. — Ти говорила про силует...

***

Закінчивши сеанс, я відразу направилась у кімнату і найперше написала усім своїм старим знайомим. Їхні контакти дав мені Марк у кінці сеансу. Хоча «сеансом» назвати це було важко. Він лише слухав мене та багато записував. Виправдав він це тим, що підготує на завтра щось особливе. Також попросив, щоб я була вдома, адже не знав, чи вдасться зберегти в таємниці від Артура мою втечу наступного разу. З Єном він теж домовився. «Доглядач» пообіцяв нічого не розповідати. Як саме Марк вмовив його, залишилося для мене загадкою.

Тепер в мене був цілий вільний день. Як і багато наступних. Я не могла уявити, що можна робити всі ці дні. Особливо, коли вийти з дому — це та ще морока, поки мені цього не дозволять. Саме тому я вирішила знаходити все через інтернет. Не з телефону, а попросити ноутбук, який колись у мене був. Звісно, як не вийде, тоді буду робити все через телефон, навіть якщо його повністю відстежують. Можливо, так навіть краще, адже якщо з'являться запитання з привод моїх пошуків, це буде підтвердженням.

*Динь!*

— О! Хтось врешті відповів! — почувши звук повідомлення, я відразу взяла телефон та відкрила новий застосунок.

«Хуткограм» — застосунок досить зручний для спілкування. Деякі люди вже прочитали моє повідомлення, однак нічого не відповіли. У принципі, коли людина зникла і зненацька пише, то складно повірити, що це дійсно вона. Особливо, якщо мій профіль повністю порожній.

Дана:
«Влада?! Це дійсно ти? Ми так давно не бачились! Напиши, хоча ні, я зараз зателефоную, чекай!»