Глава 3: Шум та дивна картина

— Як ти почуваєшся? — стомлено запитав Артур, схилившись над чашкою.

У повітрі парував аромат ягідного чаю. На столі коло чашки була купа різних паперів. Побачивши мій зацікавлений погляд, Артур продовжив:

— Тобі напевно цікаво, з ким я говорив? — він зібрав усі папери та відклав їх у сторону.

— Угу, — відповіла я, сівши праворуч від нього.

— Річ у тім… — він зробив паузу перш ніж продовжити. — Мені повідомили дещо про водія вантажівки з місця аварії. Ти ж, мабуть, не знаєш, що це він подзвонив у лікарню і співпрацював з поліцією. Однак сьогодні вечері він зник невідомо куди і тепер підозрюється у твоєму викраденні.  

«Це дивно... Спершу допомагав, а після зник... Хоча... Мене знайшли на трасі. Відомо, що я бігла з лісу. Можливо, мій викрадач це помітив і вирішив збити на машині? Тоді для цього він мав точно знати, що я там пробіжу. Або навпаки, я знала, що він точно буде мене там шукати й зробила це навмисно? Для чого? Щоб мене знайшли? Або щоб його впіймали? Не простіше було зупинити будь-яку машину? Я навіть могла померти. Це або був дуже ризикований хід, або ідеально продуманий план. Ні, мабуть, є щось іще. Скоріше всього, він хотів знайти мене, але випадково збив. Розгубився... Треба було зникнути відразу, а він, мабуть, чекав ідеального шансу. Відомо лише одне, що план, яким би він не був, пішов по зовсім неочікуваному сценарію…»

— Владо? — перервав мої міркування голос Артура. — Він підозрюється як співучасник, адже у твоєму викраденні, можливо, замішано декілька осіб. Зараз його розшукують, але не турбуйся, тут ти в безпеці.

— У безпеці, кажеш...

Хотіла б я у це повірити, але безпечно я себе не почувала. Особливо, коли від чаю втрачала свідомість і викрасти мене знову не склало би труднощів.

— На цей раз точно, — міцно обійняв мене Артур, але впевненості в його голосі зовсім не було.

— До речі, — я вирішила змінити тему, відсунувшись від Артура, — хто хотів повернути мене назад до лікарні? — суворо запитала я і вже придумала десять різних фактів, щоб мене туди не повернули.

Артур зітхнув. Мабуть, саме це забрало в нього стільки сил.

— Якщо коротко, то в тебе є вибір, — він відклав чашку на край стола та простягнув мені два папери. — Перший — повернутися в лікарню.

— Нізащо! — різко негативно відреагувала я, адже це найгірше, що могло зараз бути. —  Я лише звідти й мені вже набагато краще!

— Краще? — посміхнувся Артур. — Тоді ось тобі другий варіант, — він підсунув другий папір.

— Психолог?!

— Так, учора мав бути один, втім, сама розумієш. Тому було вирішено...

— Ким вирішено?! — перебила я Артура.

— Ліза... — зітхнув він.

— Ліза?! — мої долоні стиснулися, а зуби заскрипіли навіть при згадці про неї. — Вона тут яким боком?! Тільки й хоче позбутися мене!

— Влада, — спокійно сказав Артур, узявши мене за руку.

— Що Влада?! — скинула я його руку, вставши з крісла.

— Завдяки Лізі твоя мати прожила на пів року довше!

— Що? — я зупинилася. Артур продовжив:  

— Ліза – лікар, вона займалася лікуванням Альони. Але рак був на останній стадії... — кожне слово давалось Артуру насилу і супроводжувалось сльозами.

— Чому ти не розповів це вчора? — підійшла я до тата та обійняла його.

— Вибач, — витер він сльози. — Ти ще вперше важко перенесла цю новину, і нагадувати тобі про це було занадто...

Я відступила та сіла назад на стілець. Все якось занадто... Ліза ще й лікар...

— Пригадую той день. Ти так само сиділа тут, поринувши у свої думки, хоча на душі тобі було важко. Пробач мені, тоді я не зміг бути поряд, але зараз я тут, — він хотів підійти до мене, проте я зупинила його.

— Не потрібно. Залиш мене краще одну, а щодо вибору… — я зробила паузу, знаючи, що відповім, адже вибору, як такого, не було. — Нехай буде психолог. Усе ж краще, ніж повернутися в лікарню.

— Я радий це чути. Можливо, тобі ще щось треба?

— Так, хочу дещо прояснити…

Була одна деталь, що не давала мені спокою. Поведінка Артура, його міміка, слова, те, що він робить все навмисно. Усе це нестерпно бісило!

— Ти ж намагаєшся бути добрим? — запитала я, подивившись у його карі очі. — Як я зрозуміла, раніше стосунки в нас були не найкращі. А зараз ти намагаєшся бути добрішим і приділяти мені більше уваги…

— Влада! — його тон змінився. Він явно був проти того, щоб я продовжувала говорити. Тільки мені вже було все одно.

— Ти зник у перший же день мого повернення! — стукнула руками я об стіл. — Приставив Єна!

— Досить! — він прокричав так, що, мабуть, крик дійшов до моєї кімнати. Це запалило щось всередині мене. Я хотіла ще більш продовжити особливо після його наступних слів: — Є речі, яких тобі не зрозуміти.

— Невже?! — вскочила я зі стільця. — А, ну так! Я ж маленька дівчинка, яка нічого не розуміє! Давай тоді пристав до мене ще двох няньок, які за мною всюди будуть тягатися. Раптом я забуду, як ходити! Краще вже залишив би мене одну, а стривай, раніше так завжди було! Зараз просто знайшов інший підхід, а як не вийде...

*Тріск*

Від нашої сварки чашка чаю, що стояла на краю стола упала на підлогу. Артур відразу побіг до мене, але я рефлекторно встала в захисну стійку. Навіть тато подібного не очікував, через що зупинився на пів шляху.

— Вибач, — Артур опустив погляд на тремтячі руки, бо лише сліпий не помітив би, що я була готова захищатися від обіймів. — Мені, мабуть, краще піти... Поговоримо завтра.

Я хотіла сказати «стривай», але не змогла. Лише дивилася на силует Артура, що стрімко віддалявся. Аж поки не лишилася одна. Знову. І цього разу винною була лише я...

— І що це на мене найшло? — запитала я сама в себе, дивлячись на розбиту чашку. — Ще й апетит зник...

Прибравши на кухні, я повернулася до кімнати, лягла в ліжко й витріщилася на стелю.

— Я ж знала, до чого приведе моя суперечка, — закинула я руку на чоло та продовжила: — Втім, зупинятися не стала, домагаючись цього ефекту. А тепер? Для чого це все було?