«Десять...» — почав я рахувати у своїй голові.
«Дев'ять...» — Підглянув я краєм ока на двох охоронців поряд зі мною.
«Вісім...» — лише стукіт моїх підборів лунав по кілометровому коридорі.
«П'ять...» — залишилася половина часу до «Х».
«Чотири...» — прокручував я в голові можливі сценарії.
«Три...» — і нас теж троє.
«Два...» — мій погляд зупинився на сходах вгору.
«Один...» — праворуч чи ліворуч?
«Пора!»
— Пані? — стурбовано запитав один з охоронців, коли я раптово зупинилася. Інший одразу ж відреагував озираючись навколо в пошуках «проблеми». Тільки цією «проблемою» виступав я.
— Я вам не пані, дурні.
***
— Термінові новини! Сьогодні між восьмою та дев'ятою вечора були викрадені коштовні каміння для аукціону в оперному театрі в центрі Львову. Підозрюється досі не пійманий «Фантом».
— Стільки шуму за тридцять хвилин, — прокоментував я новини, які крутились майже на кожному каналі.
*Клац*
Вимкнувши телефон я викинув його у смітник. Мені залишалося доробити декілька штрихів і все, місію буде завершено. Від цього я прискорив свій темп через що взуття більше на два розміри час від часу чіпляючись за бруківку іноді привертало незрозумілі погляди. І коли вони дивилися, то помічали лише бідного студента з дипломатом, який погіршував й так мій плачевний вигляд. Тільки саме у цьому дипломаті було те, що шукає уся поліція Львову.
«Гаразд, зроблю це тут» — підбадьорив я сам себе повернувши в один із провулків, яким майже не користуються, та вийшовши з нього інакшою людиною. Зріст збільшився на двадцять сантиметрів. Довге руде волосся зменшилось на коротке чорне, а карі очі перетворилися на зелені.
— Аакх, — зажало все моє тіло з середини, — зможу повторити ще одне-два перевтілення, — лише голос я залишив тієї жінки, мягко-високий, адже саме зміна голосу забирала найбільше сил, — поки побуду так.
Я вже майже вийшов з провулка, але перед цим заглянув в підготовлену поштову скриньку, звідки забрав новий телефон та навушники.
«Так, пора подивитися, що вони там»
— Переходимо до наступних новин...
«Неочікувано... Гадав все буде забито викраденими каміннями, але вони знову вставили її. Знали б вони правду...»
— ... зникла близько трьох місяців назад. Якщо вам відомо будь-що про Владиславу Нейю, просимо повідомити поліцію.
Стільки шуму лише через те, хто її батько. Про будь-кого інакшого ЗМІ вже за два тижні забули би. Тож й про мене забудуть...
Це моє останнє завдання і я нарешті зможу дізнатися, звідки мої батьки. Останні три роки я тільки й займався тим, щоб назбирати гроші та інформацію щодо себе. Тільки, я ніби ніколи й ніде не існував. Хоча це не дивно. Я навіть не знаю, хто я, та як насправді виглядаю? Увесь свій час я жив чужими життями та обличчями, що навіть збився з підрахунків. І озираючись назад я неодмінно повторив би все те саме.
«Гаразд, потрібно повідомити про завдання»
Дійшов до вінницького лісопарку я дістав старий кнопочний телефон з одним єдиним контактом «Ідум», — «завдання виконане» — набрав я повідомлення, але не відправив через раптову навколишню тишу.
«Занадто тихо, невже... Ні, Влад, поліція не могла так швидко вийти на слід та й знаків їх ніде нема»
Я різко озирнувся навколо, але я єдиний серед усього лісопарку і від цього роздався ритмічний стук серця котрий доволі мені знайомий.
— Діло дрянь.
Я не один раз потрапляв у схожу ситуацію де, як я їх назвав: «Мисливці» вічно намагаються упіймати мене. І їм не важливо буду я живим чи мертвим. А все, що мені відомо про них – вони прикидаються поліцією і ніколи не з'являються на людях. Тільки як їм постійно вдається знайти мене? Цього я не розумію й досі, адже вони знаходять мене в нових личинах та містах.
Провокувати долю в мене немає бажання і міцніше узяв дипломат я що силі побіг через ліс в сторону Бережани, де зупинився на час перебування в Львові.
Моє серце тим часом вже не так віддавало ритмом, як сильним стуком, а ґвалт собак лише прискорював це.
«Дідько! Чому саме зараз?! Дали б змогу, хоча б отримати винагороду!» — закричав я про себе одночасно міняє своє тіло для швидкості, що дало мені змогу закинути дипломат в одне з моїх сховищ.
— Кха! — вихаркнув я ком крові, що свідчило близьку межу моєї сили. Але зараз мені не до цього.
Я продовжував бігти далі поки до моїх очей не дійшло світло від фар.
— Траса? Невже я помилився напрямом?
*Гав, гав, гав!*
— Ааай, пофіг! Гірше вже точно не буде.
Мій запланований напрям на Бережани провалився і я вибіг на трасу «Е40», що підказував знак при дорозі. Залишалося перебігти на інший бік, що я і зробив.
— Кха! — різкий біль схопила мій живіт, що лишила будь-яких сил бігти, але не відібрала усі, щоб не був здатний хоча б йти.
*Піііііі!!*
«А? Вантажівка? Як в ісекай...»
— Зникла дівчина... — дійшло до мене з відкритого вікна вантажівки від чого в голові сплив її образ, який був більш чим знайомий мені...
***
— Лікарю! Лікарю! Вона пришла до тями!
А? Де я? В голові наче туман, а тіло занадто тяжке, щоб порухатися.
— Усі відійдіть, будь ласка, потрібно перевірити її стан.
Я відчула прохолодний вітер, а за ним силует лікаря, який був достатньо близько, щоб відчути його подих.
На голос цьому чоловіку було років сорок, ні, сорок п'ять, але чому я впевнена в цьому?
— Владислава, повільно відкрийте очі на рахунок три, домовились?
Навіщо все ускладнювати? Я можу відкрити й зараз.
— Раз...
— Я в поря-дку... – ледь видалось з мого горла, ніби щось застрягло всередині. Тільки воно зникло также швидко, як і з'явилось дав мені змогу оглянути себе та все навколо.
Відредаговано: 22.04.2023