Збірка збережених та відновлених уривків із архіву Північної Обсерваторії.

Книга Ока (Том І. З поясненнями для тих, хто ще не вріс у серйозність).

——

Пролог — Погляд, що йде крізь світи.

Іноді я прокидаюся з відчуттям, що за мною стежать. Не так, як стежать коти, коли вирішують, чи вартуєш ти того, щоб тебе з’їсти, якщо станеться апокаліпсис. І навіть не так, як стежать сусіди, коли ти забуваєш закрити штори.

Ні, це інший рівень. Це погляд звідти, де навіть тіні беруть відпустку.

Він не важкий, не холодний, він просто… є. Як Wi-Fi, який з’явився, хоча ти його не підключав.

Кажуть, якщо Космічне Око тебе помітило, воно тебе вже ніколи не відпустить. Тобто, воно може піти у справах, але десь у бекграунді ти в нього все одно висиш у закладках.

——

Частина перша — Живе небо.

Місто спало. Дзвони били так повільно, що складалося враження, ніби вони рахують, скільки часу залишилося до понеділка.

Я — Ліра, фея з прозорими крилами та телескопом, який бурчить, коли його крутиш (і не через старість — він просто бурчить із принципу).

Коли я дивлюся в нього, зірки стають живими. Велика Ведмедиця — велична, але любить командувати (навіть над тими, хто її не бачить). Мала — гіперактивна і постійно питає: «А що це? А навіщо?». Оріон полює на все, що люди загубили, включно з віддаленими спогадами та зарядками для телефону. Лебідь пише вірші, але чомусь римує «зоря» з «заварка».

А коли вони сваряться, я обертаю гвинт телескопа й роздаю їм завдання. Це працює: як тільки вони починають виконувати щось конкретне, все небо знову стає тихим.

——

Частина друга — Діалог світла.

Однієї ночі телескоп вирішив, що йому набридло бути просто телескопом. Він став дверима. Без попередження.

І я потрапила в місце, де світло пахло, як спогади про улюблені тістечка, а тиша мала фігуру (і, здається, качала прес).

— Хто я для вас? — запитала я.

— Точка у чужому телескопі, — повільно відповів Рак, наче перевіряючи, чи не образиться хтось із присутніх.

Можливо, це була філософська істина. А можливо, Рак просто хотів виглядати глибоким.

——

Частина третя — Той, хто дивиться.

Небо завмерло. Сузір’я затихли. І тут з’явилася Діра.

Не дірка, через яку все провалюється, а Діра — істота, яка виглядає так, наче може і з’їсти, і порадити, де в місті найкраща кава.

Вона дивилася на мене поглядом: «Так, я знаю про тебе ВСЕ. Навіть те, що ти відклала миття чашки на завтра».

І я зрозуміла: ми пов’язані. Це як коли двоє людей одночасно підспівують однаковому дурнуватому треку.

——

Частина четверта — Дзеркала.

Телескоп знову щось клацнув — і я в Залі Дзеркал.

У кожному — я. Але в одній версії я маю шикарну зачіску, у другій — айк’ю 200, у третій — нічого особливого, але зате є величезна тарілка борщу.

Діра теж там. І каже:

— Мною теж керують.

Ми дивимося одна на одну і розуміємо: ми не вершина спостережень, ми… вебкамера у нескінченному Zoom-дзвінку, де навіть хост не знає, хто його запросив.

——

Частина п’ята — Голос крізь шари.

Ми об’єднали мізки (у переносному сенсі, бо інакше це було б бридко) і надіслали сигнал Космічному Оку.

Воно глянуло на нас. Для нього ми були формулою. Такою собі x + y = хтознащо.

І все ж я почула:

— Можливо, я зможу вас зберегти.

Звучало це так, наче хтось пообіцяв доглянути твій кактус, поки ти у відпустці.

Епілог — Світло на даху.

Ніч була тихою. Сузір’я поводилися пристойно (певно, втомилися). Я сиділа на даху з Базилем.

Десь там, далеко, хтось нас колись побачив. Можливо, й забув. Але цього вистачало.

— Може, цього світла вистачить, — сказала я.

І ніч зробилася темнішою, щоб зорі світили яскравіше.

⸻

Закулісся Сузір’їв.

Після історії небо не розбіглося. Сузір’я зібралися ближче, як компанія друзів після важкого дня.

Лев згадав, як намагався керувати, коли його ніхто не слухав. Лебідь читав вірші, але всі відволіклися на кота, який пройшов повз. Риби сперечалися про те, з якого боку ріки краще виглядати. Близнюки затіяли батл «Хто сказав більше за сьогодні».

А я знала: навіть коли вони не на сцені, вони все одно грають у цьому дивному, галасливому театрі, який називається нічне небо.

Книга Ока (Том ІІ. TikTok-версія).

[Пролог]

Іноді прокидаюся й відчуваю, що на мене хтось дивиться. Не хлопець, не сусід, не кіт — Космічне Око.

Воно не блимає. Як сторіз, який завис на 0:00 і все одно лякає.

Кажуть, якщо воно тебе помітило, то ти в нього «в підписках» назавжди.

[Живе небо]