«Книга ненаписаних рецептів»

Оповитий холодною мрякою дощ так настирливо стукав по вікнах, наче просився всередину. Ще б пак — на кухні було тепло й затишно, світло й муркотливо, вишнево й шоколадно.

—...сорок шість, сорок сім,  сорок вісім! — Альда потрясла сорок восьмим стікером з цукром, потримала його двома пальцями й урочисто впустила в купку до інших. 

— Чу-до-во! — Хельда балетно повернулася до столу, так що браслети на руках і ногах задзвеніли, і монетки підбадьорливо ляснули по стегнах:  — тепер засипаємо.

Вони сіли за стіл і почали рвати стікери, засипаючи цукор в миску. Бряк уважно за ними спостерігав.

Звісно, це довше, ніж просто бахнути цукор з банки, але на те воно й мандрівне варення: цукор в нього можна додавати лише зі стікерів, причому зібраних не в місцевих кав’ярнях та ресторанах, а тіки в іншоміських, а як пощастить, то й в закордонних. Вийде лише баночка, звісно, та й то маленька, зате ж чарівна! Буде що згадати на Новий рік, і з’їсти, і знайти можливості для нових мандр. 

Вітер посилювався, і чорна гілка дерева з надією шкрябалася об вікно. Був вечір п’ятниці, і скоро вже мав повернутися з роботи Керефін, і все було добре.

Альда, розриваючи стікери, раз у раз потайки поглядала в бік камери. Звісно, з приводу мандрівного варення планувався допис в блог, тож вони з Хельдою були у вигадливих екзотично-мандрівних вбраннях з купою браслетів, поясків, підвісів і Йаванна знає чого, і все це багатство зараз мелодійно дзвеніло та торохтіло в такт дощу.

Альда грайливо підкинула стікер, грайливо зловила його та розірвала, наче голову відірвавши комусь:

— А ще можна спеціальні новорічні ложечки зробити! Ну такі, автентичні, щоб ясно було, куди ще з’їздити хочеш!

Осінь лише починалася, тільки проступала першим золотом,  але Альда вже з тиждень мріяла, як вони це варення на Новий рік їстимуть, і питала про інші святкові страви, і планувала, як вони всі разом наряджатимуть будинок. Здавалося, вона щосили змушувала себе радіти, що проведе зиму саме тут, і додому вже й не хоче — що вона там не бачила? Втім, це було краще, ніж раніше, коли вона тислась до телефону, як замурована до останньої щілини в стіні. 

Тим часом Альда продовжила:

— Або мандрівне варення чимось екзотеричним слід їсти? Ну там, паличками?

Хельда засміялась:

— Екзотичним? Паличками? Ну, можна спробувати. Це буде довго, зате жодна талія не постраждає. Ще ідеї?

— Пелюстками. У нас є такі спеціальні жорсткі. А русалки його мушлями їдять отими пласкими?

Хельда підійшла до плити глянути, як справи в каструлі, і від гарячої солодкої пари обличчя миттю розпашіло:

— Та певно так.  До речі, ідея. Пам’ятаю, на одній равликовій фермі була, там їх мушлями соус черпали, щоб поливати бутерброди. Можемо влаштувати різно-мушлеве застілля!

Ледве Альда встигла висловити свій ентузіазм, а Хельда — донести до рота дегустаційну ложку, як кухня здригнулася від  бойового маршу, що линув з телефона. Мама, о ні. 

Схопивши телефон, як розпечений, і облизуючи обпечену від несподіванки губу, Хельда випалила:

— Привіт, щось термінове? Вибач, не можу довго. Вар…

Вона запнулася. Якщо посилатися на варення, тобто зайняті руки, мама попросить ввімкнути гучний зв’язок, от і все. Раптом її осяяла ідея.

— Я почала писати книгу, не хочу відволікатися.

— Та ти що?! — радісно ахнула мама й заторохтила рожевим поні Апокаліпсису,  — А я вже думала все, накрилися ця ідея через, ну, атмосферу гнітючу…

Вдих, видих. Не треба з вредності брехати, що Керефін підказав, бо тоді виявиться, що вона вже втратила волю і скаче під його дудку. Ця ділянка мінного поля була добре вивчена. Хельда усміхнулася. 

— Ні, що ти. Все чудово. Це атмосфера надихнула на ідею. Я побігла. 

— О, чудово. Тоді чекаю публікації з анонсом? Коли буде? Якщо вже тема є, завтра викладеш?

— Ну…

— А, ну, — і, наче тритонна плита зі прогнилого троса, зірвалося коронне мамине: — Ясно. 

«Ясно» було рентгеном, що змушувало одразу відчувати всі гріхи й брехню. А ще — жахливу порожнечу на тому місці, де вона обіцяла спадок для Керефіна, тобто книгу.

Крім того — чом би й ні? Головне, що ідея ж дійсно щойно з’явилася.

— Завтра, пф. Ну звісно ж, буде! До півночі точно викладу. Все, я побігла, поки думку не втратила, цьом. 

Видихнувши, Хельда відкинула телефон на диван. Альда, яка сиділа з нашорошеними вухами, підсунулась ближче:

— А про що ти напишеш книгу, про варення?

Хельда мить повагалася. Ні, тема «консервації спогадів» була геть недостатньою, тема просто варення — такою само широкою, неможливою для охоплення, як й інші, що приводили її в відчай.

— Ні. І взагалі не про рецепти. Я напишу про столове приладдя!

***

Коли Керефін повернувся, таки впустивши з собою клапоть холодної мряки, та швидко розчинилася в жарі від плити й вишнево-шоколадному запаху.

Обговорення вже було в розпалі. 

— А вставна щелепа, щоб якісь особливо тверді страви їсти — це теж столове приладдя? — аж підстрибувала на стільці Альда. 

— Мямаав, мі! — щось терпляче пояснював Бряк. 

— Та мабуть, —  гигнувши, Хельда дописала і щелепи, для розгону піде. Ідеї текли потоком, і від захвату аж пальці на ногах підгибалися. Глянувши на Керефіна, вона 

весело додала: — О, привіт, долучайся. Ми тут усіляке столове приладдя обговорюємо. 

Поки вона, Альда і Бряк наперебій розповідали Керефіну про майбутню книгу (Бряк для наочності навіть видряпався йому на плече), а Хельда при цьому розігрівала вечерю, виникла ідея зателефонувати бабусі.

Підхопивши телефон, Хельда заразом побачила повідомлення від мами: та люб’язно повідомила, що не могла не поділитися радістю з найближчими сусідами, тож все село вже чекає анонс. Навряд чи вона повірила — то що, тепер їй ще й публічно хотілося дочку спозорити? Ну, хай сподівається.

Отже, Хельда знизала плечима і надіслала бабусі повідомлення з попередженням про дзвінок і про те, що Альда в кімнаті й слухатиме, «тож краще без всякого». Зачекавши пару хвилин і переконавшись, що повідомлення прочитане, вона задзвонила.