Глава 7: Зміна курсу

Командир сказав що цю ніч ніхто не буде чергувати оскільки всі входи забарикадовані. Поївши консерв та зв'язавши Крота всі лягли спати. Лише один Святослав залишився з думками наскільки важливий духовний розвиток та художня література. Свят кинув увсі спроби заснути і ринув у роздуми.

Командир оголосив, що цієї ночі чергувати ніхто не буде — усі входи щільно забарикадували. Свят знайшов невеличкий збірник поезій та швидко його заховав. Поївши холодних консервів і зв’язавши Крота мотузкою (на всяк випадок), всі послідовно залягли в спальники. Лише Святослав залишився сидіти біля ледь тліючого вогнища в печі, вдивляючись у вогники попелу та поринув у думки.  
Навіщо ми виживаємо, якщо втрачаємо все, що робить нас людьми?
Його пальці мимоволі стиснули обкладинку старого збірника, який він знайшов у млині. Книжка була розірвана, але в ній ще вгадувались уривки віршів.  
Духовність... Чи може вона врятувати, коли навколо лише смерть? Подумав він.
Святослав згадав, як батько колись казав йому, що життя дане для здобуття знань. Ті слова, немов заклинання, тримали його душу в темряві.  
А зараз?
Він глянув на сплячих:  Саша, що стискала зброю від страху навіть у вісні. Навіть командир, суворий і безжалісний, носив у портфелі св'яте писання. А Микола з Петром просто спали не рухаючись.
Ми — не тільки зброя. Ми — історії, які не дають стати звірами. Ми — люди. Прошепотів Святослав. Раптом згори донесся скрип — ніби старе колесо млина на мить прокрутилося. Свят здригнувся, але потім усміхнувся.  
Може, і млини мають свою пам’ять. І своїх привидів. Подумав він і так у роздумах заснув.

 На ранок, після сніданку  командир зібрав усіх.  

— Змінюємо ціль, — оголосив він різко, немов відрізав. — Зустрінемося з іншою групою сталкерів племені. Передамо їм дані про сільську бібліотеку й усю інформацію. Після цього повернемося до основного завдання.  

Сергій вибухнув:  
— Як так?! Ціль неможна змінюють коли захочеш!  
— Зміна маршруту — це шанс, — перебив Денис.   — Більшість ворогів дійде до руїн і перебиє одне одного. Це забезпечить нам спокійніший шлях і збільшить шанси на виживання.  

Саша, обертаючи в руках кулю, запитала:  
— А як ми знайдемо ту групу?  
— Вони йдуть за прописаним маршрутом який я добре знаю, —сказав командир. — Зупиняться тут, біля переправи через річку. Чекатимемо там.  

План був простим: дістатися точки до заходу сонця, передати дані й рушати далі. Група вирішила піти через ліс. Але ліс, через який вони йшли, здавався живим. Гілки чіплялися за одяг, а з кущів час від часу лунали кроки, немов хтось ішов слідом.  

Несподівано Петро зупинився, піднявши руку:  
— Чуєте?  
У повітрі завив вітер, принісши здалеку виття вовків.  
— Зграя повернулася, — прошепотів Микола, знімаючи зброю з плеча.  
— Не зупинятися! — гримнув командир. — До річки лише кілометр.  

Але вовки з’явилися раптово — вистрибнули з гущавини, оточуючи групу. Саша почала стріляти в паніці аби куди, голосні звуки оглушили жижаків, але цього разу вони не відступили.  

— Спиною до спини! — крикнув Денис, вихоплюючи ніж.  

У цю мить з-за дерев вийшла постать у плащі з капюшоном. Незнайомець підніс до губ свисток, і пронизливий звук змусив вовків відступити.  
— Ходіть за мною, — сказав він глухо. — Вам не досягти переправи самотужки.  

Командир стиснув пістолет, але Святослав зупинив його:  
— Він знає ліс. Довіримося...

Постріл гучно лускнув серед дерев, збуджуючи зграю птахів. Незнайомець заколивався й упав на коліна, тримаючись за груди, звідки сочилася кров. Сергій опустив пістолет, дивлячись на командира, немов чекаючи схвалення. Денис лише стиснув щелепи, його погляд став холодним, як лід.  Після чого одобрюючи кивнув.

— Ти збожеволів?! — першою вибухнула Саша, штовхнувши Сергія. — Він нам хотів допомогти!  
— Ха! Допогти? — Сергій викривився в широкій, лихій усмішці. — А хіба ти не чула, як він шепотів щось до того свистка? Це був сигнал! Він вів нас у пастку!  

Микола, зазвичай мовчазний, підійшов до тіла й перекинув його спиною догори. Під плащем блиснула нашивка з символом, який усі впізнали — стилізований вовчий кіготь.  

— Плем’я Сарраґо… — прошепотів Петро, відступаючи. — Вони ж наші вороги.  

— Брехня! — Святослав схопив Сергія за комір. — Ти навіть не дав йому слово сказати! Ти вбив людину!  
— Людину? — Сергій вирвався. — Вони знищили багато наших сталкерів! Їхні «рятівники» заманюють у ліс, щоб потім здирати з живих шкіру! Ти хочеш, щоб ми стали їхніми ляльками?!  

Денис нарешті порушив мовчанку, ударивши прикладом об камінь:  
— Досить! — його голос прорізав повітря, як ніж. — Ми йдемо. Зараз.  

— І що, просто залишимо його тут? — Саша вказала на тіло. — Як звірі?  
— Ми є звірі, — відрізав командир. — Хто не згоден залишайтесь із ним.  

Група розкололася. Святослав і Саша стояли біля тіла, тоді як Микола й Петро непевно посувалися за командиром. Сергій, задоволений, що його підтримали, прицілився до Свята:  
— Рухайся, філософе. Твоя впертість не зіграє тобі на користь, коли вовки знову прийдуть.  
Коли вони відійшли, з тіла незнайомця випав згорнутий папірець. Святослав, підібравши його, розгорнув і прочитав: «Центральна бібліотека — це міф. Шукай колодязь в березовому лісі». На звороті була намальована карта з позначкою в глибині лісу.  Свят заховав записку. Його рішення було показати її після виконання другорядні цілі. Святослав сказав Саші ходімо з усіма. Сталкери в повному складі продовжили маршрут.

Сталкери рухалися лісом, але тиша між ними була густіша за туман. Святослав ішов останнім, час від часу торкаючись кишені, де лежала таємнича записка. Він знав: якщо показати її зараз, Сергій просто знищить доказ, а командир відмахнеться. Таємниця колодязя мусила зачекати.  

— Святославе, ти мовчиш, як могила і постійно торкаєшся до кишені — раптом обізвався Сергій, наближаючись. — Що заховав у кишені?  
— Нічого, що стосувалося б тебе, — відповів Свят, але його рука мимоволі доторкнувся до згорнутого паперу.  
— Покажи, — голос Сергія став різким.