Глава 6: Небезпечний уривок

Група швидко впала на землю й згрупувалася. Майже миттєво Саша встигла поранити одного з нападників. Раптом Микола помітив, що Петро зник, і негайно повідомив командира.  
— Зараз немає часу його шукати! — відрізав капітан.  

Поранений противник невдовзі отримав ще одну кулю, цього разу — фатальну. Сталкери помітили, що Петро тихо підібрався в тил ворога, тому припинили стрілянину. Супротивник, який продовжував вести вогонь, навіть не здогадувався, що сам став мішенню диверсанта. Ненадійний союзник непомітно підкра́вся ближче й вдарив ворога кілька разів каменем по голові.  

— Гарна робота, Петре, — похвалив командир.  

Натомість не надійний союзник, тепер уже більш надійний, з усмішкою додав:  
— У мене є позивний «Кріт». Так мене називали...  

— Чому саме «Кріт»? — наполегливо запитав Святослав.  
— Тебе це не стосується, — відрізав Петро.  

Денис підійшов ближче:  
— А з якого племені ти кроте?  
— Моє колишнє плем’я звалося Сарраґо, — пробурчав той.  

Сергій іронічно посміхнувся. Командир, розуміючи напругу, пояснив:  
— У племені Сарраґо «кротами» називали безправних рабів. Тому не дивно, що Петро не хоче повертатися.  

— У моєму племені, Сварог, рабів немає! — різко відповів заступник.  

Після сутички вони обшукали тіла, поповнили запаси набоїв, їжі та медикаментів, а потім рушили шукати місце для табору. Зупинились біля невеличкого озера, де вода блищала в місячному світлі. Перед сном Петра, попри його заслуги, зв’язали, але вирішили залишити ноги вільними. На першу варту поставили Олександру, а змінити її мав командир.  

Під час варти Олександра прислухалася до кожного шелесту листя. Нічне повітря пахло соснами та вогкістю. Вона спостерігала, як тіні гілок танцюють на землі, намагаючись не думати про те, що Петро досі тримає таємницю свого минулого і він може виявитися ворогом. Раптом здалеку донісся крик сови — різкий, наче попередження. Саша стиснула зброю, але все затихло. «Можливо, це просто звір», — подумала вона, згадуючи, як колись у дитинстві боялася нічних звуків але з інтересу йшла до джерела звуку. Тепер ж страх замінився холодною уважністю. Вона перевірила периметр ще раз, перш ніж місяць сховався за хмарами, зануривши табір у тимчасову темряву.  

Коли Саша майже заснула, її замінив Денис, відправивши дівчину спати. Він дістав з рюкзака потворену Біблію в старій, пошарпаній палітурці й почав читати, освітлюючи сторінки запальничкою та ледве жавріючим вогнищем. Раптом із спального місця виповз Святослав і підійшов до командира, який сидів біля вгасаючого багаття.  

— Що, не спиться? — майже сміючись, сказав Денис, не відриваючи очей від тексту.  
— Так… Останнім часом мене мучать думки, — почав Святослав, але командир різко перебив його:  
— Менше думай і шуруй спати. Завтра важкий перехід.  

Святослав, похитуючи головою, повернувся назад і пішов спати.

На ранок вони зібралися й рушили через ліс. Повітря було густе від напруги, а кожен шелест гілок здавався загрозою. Раптом з кущів вистрибнув вовк-одинець, але Микола встиг прицілитися й застрелити його, перш ніж звір зробив крок. Пронизливий вигук вовчиці десь із глибини чагарників дав зрозуміти: це була лише розвідка.  

За лічені секунди їх оточила зграя. Голодних вовків зі звірячим виттям звужували коло, виблискуючи жовтими очима.  

— Спині до спини! — прокричав командир.  

Денис шарпнув з кишенні запальничку та швидко змайстрував смолоскип і підпалив його. Яскраве полум’я освітило ліс, змусивши вовків відскочити. Саша, не зволікаючи, вистрелила в повітря, а Петро розмахував запальничкою і запалив суху траву навколо, створюючи вогняну стіну.  

— Біжимо до скелі! — заволав командир, вказуючи на кам’янистий виступ.  

Вони відступали крок за кроком, поки вовки, дезорієнтовані вогнем і галасом, не відступили. На скелі герої перечекали атаку, кидаючи каміння та стріляючи в найвпертіших хижаків. Зграя, втративши кількох членів, відступила в глиб лісу. 

Команда скористалася моментом і втекла. Відійшовши кількасот кроків від лісу, вони натрапили на старий вітровий млин, який стояв на пагорбі, наче привид минулого. Сонце, що ховалося за горами, заливало його темно сірий каркас золотистим світлом, підкреслюючи тріщини в пошарпаних стінах.  
Дерев’яні лопаті, колись могутні, тепер зігнуті й понівечені вітрами, нагадували кістки гігантських птахів. Нижній ярус будівлі поросли бур’яни та травою, що пробивався крізь розхитані дошки. Всередині пахло сирим деревом, тхлиною та старими залізяками: на підлозі валялися зірвані ржаві шестерні, а зі стелі звисали уривки майже знищених часом каналів, що колись передавали силу вітру жорнам. Вікна були вибиті, і крізь них прокрадалися останні промені заходу, малюючи на стінах химерні тіні. На другому поверсі ще вгадувалися залишки механізму — величезне дерев’яне колесо з іржавими цвяхами, заклинене в останній спробі обертатися.  

Вони розбили табір у найменш пошкодженій частині млина, розклали спальні мішки на грубій дерев’яній підлозі, а вхід заблокували розвалинами старих ящиків. Денис навіть знайшов закинуту бляшану піч — роздував вогонь, щоб прогнати нічний холод.  

— Можна подумати, тут і привиди водяться, — пробуркотів Сергій, витираючи пил зі складеного набоями ременя.  

— Привиди не стріляють, — сказав командир, але всі відчували: це місце тримало таємниці, які вони ніколи не дізнаються.