Розділ 3. Ціна, яку платять п’ятеро. Розкол П’ятірки

Світ повернувся до тиші — важкої, глухої, неприродної. Після спалаху Кристала П’яти Стихій дівчата стояли посеред зали, ніби оглушені. Хтось хитався, хтось ледве дихав… але всі вони були вже іншими. Жертва діяла. І жодна з них не була до цього готова.

Іris — порожнеча в грудях

Ірис першою відчула, що щось не так.

Всередині — холод, як тінь, що забула, як бути світлом.

Її руки тремтіли.

Вона намагалася згадати його обличчя — хлопця, якого поцілувала тієї ночі, між

темними стежками кампусу…

але пам'ять вислизала, мов вода крізь пальці.

— Я… не пам’ятаю його, — прошепотіла вона. — Я знаю, що він був. Знаю, що щось

значив. Але… порожньо.

Вона чекала розуміння. Підтримки.

Але замість цього Hazel відступила на крок.

Hazel — вогонь, що зламали

Полум’я на її долоні було кволим.

Нестабільним.

Вогонь тепер — не слухався.

— Чудово. — голос Hazel був різким. — Я більше не можу нормально керувати

стихією через цей доляний ритуал!

— Жертва потрібна була нам усім, — тихо сказала Terra.

— Це не жертва. Це — покарання! — вогонь на мить спалахнув, але тут же згас.Hazel кинула погляд на Iris:

— І не дивись на мене так, наче твій романтичний спогад рівноцінний моїй стихії!

Слова вдарили різко.

Ірис побіліла.

Celine — без неба

Її спина була важкою.

Крила — прозорі та бляклі, ледь видимі.

— Я… не можу здійнятися, — прошепотіла вона. — Вперше за все життя.

— Ми всі втратили щось! — зірвалася Hazel. — Кумедно, правда? Хтось — силу. Хтось

— кохання.

— Не смій так говорити! — вирвалося у Iris. — Ти не знаєш, що він…

Вона замовкла.

Бо більше не пам’ятала.

Terra — дім, що зник

— Мені теж болить, — твердо сказала Terra. — Кристал забрав у мене пам'ять про

мамин голос.

Вона торкнулася грудей.

Біль був глибоким, але тихим, як хруст землі під ногами.

— Але ми зробили вибір.

— Ми ж… подруги.

Hazel засміялась — різко, нерівно.

— Подруги?

Це коли Iris навіть не змогла зізнатися, кого любила.

Коли Wren все знала наперед, але мовчала!

Wren — тріщина в логіці

Wren стояла трохи осторонь.

Очі в неї були червоні — не від сліз, а від перенавантаження.— Я не мовчала, — сказала вона дуже спокійно. — Просто логіка… більше не моя

опора.

Вона торкнулася скроні.

— Я не можу швидко думати. Не можу бачити причин. Мені важко… навіть зараз.

Її голос тремтів — вперше за весь роман.

Hazel відвернулася.

— Я не можу робити вигляд, що все нормально!

— Ми всі зламані.

І тоді сталося головне.

Темрява у кутку зали ворухнулася.

Маленький згусток, майже непомітний… але він харчувався їхнім конфліктом.

Wren різко обернулася.

— Стоп. Він тут. Він живиться тим, що ми сваримось.

Але було пізно. Згусток Темряви розширився, і тонкий тріск кристальних уламків покотився підлогою…Подруги зробили крок одна від одної. Кристал почав тріщати знову.

П’ятірка — розколювалася.

— Ми більше не команда, — тихо сказала Hazel.

Ці слова стали ударом сильнішим за будь-яку магію.