Розділ 4. Кристали починають тріскатися

Камінь у центрі кімнати знову тьмяно блимає — коротким, ламким світлом, яке не нагадує ні тепло Землі, ні легкість Повітря, ні пломінь Вогню, ні дзвінку гостроту

Блискавки.

Це було щось інше.

Щось зломлене.

Ірис першою помічає зміни. Вона сидить на своєму ліжку в гуртожитку, стискаючи зелений кристал між пальцями. Він пульсує уривчасто, наче серце, що б’ється у страху. Вона прикладає його до вуха — і чує… тріщину. Так, немов у середині каменю хтось дряпає стінки зсередини.

— Терра? — шепоче вона через комунікатор. — Мені здається, з моїм кристалом щось

не так.

— У тебе теж? — голос Терри звучить глухо, нервово. — Земля мовчить. Я намагаюся

відчути її… а вона холодна.Ірис проковтує грудку в горлі.

«Це почалося», — каже тихий голос у її голові. Той, який іноді звучить її власним

страхом, а іноді чимось зовнішнім.

У спільній кімнаті гуртожитку Селін у паніці тре свій повітряний кристал рукавом. Той

світиться то блакитно, то раптово сіріє, наче його огортає дим.

— Не роби мені цього… — шепоче вона. — Подих неба не може так хитатися…

Але кристал тремтить, і з нього раптом виривається маленький порив повітря,

збиваючи всі папери зі столу.

Селін хапає голову руками.

— Дівчата, я думаю, щось правда зламане! — кричить вона в комунікатор.

Гейзел відкушує шматочок яблука — і раптом її вогняний кристал, що лежить на столі,

спалахує.

Але не теплим червоним, а жорстким, різким, майже чорним полум’ям.

Вона вривається до ванної, хлюпає на кристал воду.

Полум’я не згасає.

— Оце так… — шепоче вона. — Я навіть не розізлилася. Навіть не думала про

вогонь…

Гейзел вперше за багато місяців… боїться власної стихії.

А у Wren усе ще гірше.

Її блискавковий кристал тріснув.

Фактично фізично тріснув — срібна лінія розламу проходить через самий центр.

Вона торкається його пальцями — і тихий, майже хворобливий розряд електрики

пробігає по її руці.

— Так не має бути… Так не може бути… — повторює вона, і на очах у неї вперше

з’являється паніка.

Хтось стоїть у її дверях.

Ірис. Її погляд на Wren — сповнений страху, але й рішучості.— Нас атакують через наші стихії, — каже вона. — Не напряму. Через те, що нас

тримає разом.

Wren повільно піднімає погляд.

— Хтось… розриває зв’язок між нами.

І в цей момент їхні кристали одночасно спалахують, а потім… замовкають.

Абсолютна, неприродна тиша.

І в темному коридорі кампусу Наергос усміхається.

Його тінь росте по стіні, звивається, немов чорний дим.

— Ще трохи, мої маленькі стихії, — шепоче він. — Ще кілька тріщин…

І ви самі впустите мене всередину. Темрява тягнеться до вікна гуртожитку, де зібралися дівчата. Перша нитка розламу вже зроблена. А наступні… стануть смертельно гострими.