Розділ 3. Битва в лабораторії

Стара лабораторія знаходилася під західним крилом кампусу — місце, яке вже кілька років вважалось закритим “на реконструкцію”. Але Terra знала, що це брехня. Земля під їхніми ногами тут дихала по-іншому, тремтіла, скаржилась, шепотіла тривогу.

— Сюди, — сказала вона, ледве торкнувшись долонею бетонної стіни. — Це місце…

пам’ятає біль.

Hazel закотила очі.

— Дякую, нам тільки цього не вистачало.

— Тихо, — прошепотіла Wren. — Він тут.

“Він” — темний студент, тіньовий носій, істота, що кілька годин тому заговорила людським голосом, але була лише оболонкою. Ірис відчула різкий холод — як від льоду, який проходить крізь саме серце. Двері старої лабораторії розчинилися самі. Не з рипінням, не з гулом. Просто — наче їх хтось ледь торкнувся зсередини. Дівчата зайшли. Приміщення було величезним. Колись тут, мабуть, проводили досліди, хімічні практики… та зараз усе вкрите товстим шаром пилу, потрісканою штукатуркою, темрявою, яка не відступала навіть під світлом ламп їхніх телефонів. Celine обережно ступила вперед — і відчула, як повітря тремтить.

— Тут щось… дихає.

— Ні, — відповіла Iris. — Не щось. Хтось.

У кутку щось заворушилося. Тіньовий хлопець піднявся з підлоги так, ніби його ляльково смикнули за нитку. Очі палали червоним. Тінь під ним розросталася, займаючи пів лабораторії.— Ви мали б не приходити, — промовив він чужим голосом. — Справжній господар…

наближається.

Темрява за його спиною закрутилася воронкою.

Hazel запалила полум’я в долонях:

— Якщо він хоче бій — він його отримає.

Wren різко вдихнула.

— Гейзел… Обережно. Це не його справжня форма. Це… вмістилище.

Чорний дим здійнявся над тілом хлопця, змиваючи людські риси.

Контури зникли.

Залишилася лише постать із туману, а з неї — голос, який був одночасно шепотом,

стогоном і ревом.

— Вартові… Діти Кристала… Ми нарешті зустрілися.

Hazel оторопіла.

— Це… він?!

— Це його фрагмент, — тихо сказала Wren. — Тіньова оболонка. Але всередині… його

свідомість.

Тіньова постать витягнула руку — і лабораторію пронизав різкий удар енергії.

Поламані столи відлетіли в різні боки.

Скляні колби вибухнули, засипавши кімнату гострими уламками.

— РОЗСІЙ! — закричала Celine, створюючи повітряний вихор, який підхопив уламки й

відкинув їх убік.

Ірис вдарила струменем води в темний силует — але вода проходила крізь нього, ніби

крізь дим.

— Він… нематеріальний! — крикнула вона.

— Ні, — відповіла Terra, притискаючи долоні до підлоги. — Він ЧАСТКОВО

матеріальний. Земля відчуває вагу… щось у ньому реальне!

Підлога здригнулася та підняла кам’яні уламки, б’ючи по тіньовій постаті.

Вона заволала.

Темрява скрутилася — і з неї виступила… рука.

Величезна, кістлява, з пальцями, ніби викрученими під невідомими кутами. Hazel не чекала.— ГОРИ!!!

Вона метнула вогняний вибух прямо в істоту.

Полум’я охопило тінь — і вперше Наергос закричав справжнім болем.

Wren зробила крок уперед.

Серце билося швидко, але погляд був спокійним.

Кристал на зап’ясті засвітився білим світлом — світлом блискавки.

— Він не слабкий, — прошепотіла вона. — ВІН ТАК ДІЄ НАМІСНЕ. Він перевіряє нас.

Тінь знову заговорила — тепер уже чіткіше, глибше, майже людським голосом, але

спотвореним ненавистю:

— Дитино Блискавки… я бачу в тобі те, чого ти сама боїшся.

— Замовкни, — прошипіла Wren.

— Ти — ключ.

— Я сказала, замовкни!

— І ти станеш моєю.

У цю мить щось у Wren луснуло.

Блискавка вдарила з її рук, неочікувана, майже інстинктивна.

Світло розірвало темряву, і Наергосова тінь відлетіла до стіни, розсипаючись на

клубки чорного диму.

Terra схопила Wren за руку:

— Обережно! Ти могла…

— Я знаю, — перебила Wren. — Але інакше він би…

Тіньова постать спробувала піднятися.

Ледь.

Вона була розірвана, напіврозсипана, але ще жива.

— Ви… слабкі… — прохрипіла. — А моє справжнє тіло… вже прокидається…

Hazel підняла руки для фінального удару.

— Досить гратися!

Wren торкнулася її плеча.

— Ні. Ми не можемо його знищити. Це лише шматок. Якщо ми його розіб’ємо… він

повернеться сильніший.

Тінь розридалася дивним, жахливим сміхом.— Я і так повернуся… сильнішим…

І постать розчинилася, ніби її злизала сама темрява.

Лабораторія стихла.

Ірис сіла на підлогу, задихана:

— Це… був… він.

Celine дивилася на двері, які тепер виглядали так, ніби їх спалили зсередини.

— Якщо це лише фрагмент, то що буде… коли прийде справжній?

Wren притиснула руку до грудей.

Кристал на її зап’ясті світився не рівномірно — у світлі було щось тріснуте, нестійке,

небезпечне.

— Справжній прийде скоро, — сказала вона тихо. — І він хоче нас не вбити.

Terra здригнулася.

— Тоді що?

Wren підняла очі.

— Підкорити.