Розділ 1. Повернення Тіні

Перший урок ще не почався, а на території кампусу вже відчувалося щось не так.

Ранковий холод стискав повітря, роблячи дихання важким. Дівчата йшли разом

центральною алеєю, яка зазвичай гомоніла живими голосами студентів. Але сьогодні…

голосів було мало. Надто мало.

Iris перша зупинилася.

Вона різко вдихнула, ніби хтось облив її крижаною водою.

— Стривайте, — прошепотіла вона. — Тут є… щось.

Вона не просто відчувала — її стихія попереджала. Вода реагувала на Темряву

швидше за будь-яку іншу стихію: тремтінням, поривами, різкою зміною настрою.

Hazel хмуро обвела поглядом територію.

— Нікого немає. Навіть ворон немає. Тиша така, що наче світ завмер.

— Саме це мене й лякає, — відповіла Terra, стискаючи ремінець рюкзака. — Земля

мовчить. А земля ніколи не мовчить.

Celine підняла голову до неба — і її погляд застиг. Хмари рухалися неправильно.

Закручувалися не за вітром, не за природою — а ніби тягнулися в один центр.

— Щось спотворює повітря, — прошепотіла вона. — Наче… тінь. Вона між нами й

небом.

Wren, яка йшла трохи позаду, відчула різкий укол у скронях. Це був не біль.

Це був сигнал. Електрика в повітрі змінилася на частоту, яку чують лише ті, хто

пов’язаний із блискавкою.

Вона твердо сказала:

— Оберніться. Повільно. Не різко.

Дівчата повернулися.

І побачили його.

Темний згусток стояв біля старого фонарного стовпа.

Висів у повітрі, ніби хтось зігнув полум’я й змусив його завмерти.Він не мав форми — лише клубкувату масу густої, чорної матерії, схожої на дим, який

не розвіюється.

Але найгірше — це очі.

Два вуглинно-червоних спалахи дивилися прямо на них.

Hazel зробила крок назад.

— Що це таке…?

— Не тварина, — відповіла Terra. — Не дух.

— І точно не людина, — додала Celine.

Згусток різко здригнувся. Наче реагував на їхні голоси. Наче… слухав.

Wren подала жест рукою — тихо, обережно.

— Не рухайтеся. Воно сканує нас.

Сканує.

Слово, яке вона ніколи не використовувала до пробудження сили. Але тепер точно

знала: це не просто тінь. Це уламок порталу. Уламок Темряви. І він шукає енергію. Їхню.

Ірис облизала губи — вони пересохли від страху.

— Воно… живе?

Terra кивнула.

— Так. І голодне.

Темрява стиснулася — і рвонула вперед.

Дівчата різко розбіглися: Hazel вправо, Celine вгору сходами, Terra притиснула руки до

землі, намагаючись зупинити щось, що не має тіла.

Але Тінь переслідувала не їх.

Вона прямувала до Wren.

Wren стояла, не рухаючись. Вона відчувала, як електричні імпульси б’ються під шкірою,

як кристал на зап’ясті нагрівається, попереджаючи: це не випадковість. Вона — ціль.

Тінь зупинилася за крок від неї.

Очі зблиснули яскравіше.

І… шепіт прокотився повітрям.Не голосом. Не словами.

Шепіт був магнітним імпульсом, який Wren почула всередині черепа:

— Знайдено.

Повітря вибухнуло темною хвилею.

Усе погасло — світло, звук, навіть рух людей навколо.

А тоді Тінь зникла, ніби її зрізали ножем.

Дівчата підбігли до Wren.

— Ти в порядку?! — схопила її за плечі Hazel.

Wren мовчала. Її руки тремтіли.

— Що воно сказало? — тихо запитала Iris.

Wren підняла очі — і в її погляді промайнула не тільки тривога… а й розуміння.

— Воно… мене знає, — промовила вона. — Хтось послав його по мене.

Вона стиха додала:

— І це не Наергос. Це хтось гірший.