ЧАСТИНА III. Тіні з-під кампусу

Темрява ніколи не зникає. Вона не кричить, не благає, не кляне. Вона просто лежить у тіні — терпляче, холодно, з тією мовчазною впевненістю, яку мають лише ті, хто знає: їхній час ще прийде. Після падіння порталу, після того, як Кристал розірвав себе, щоб закрити тріщину між світами, дівчата намагалися повернутися до звичного життя. На перший погляд — усе як завжди: дзвінки між парами, запах кави в коридорах, сміх на перервах, нескінченні домашні завдання. Вони сміялися, жартували, іноді навіть на мить забували про те, що бачили. Робили вигляд, що магія була лише дивним сном, колективною галюцинацією, результатом стресу. Але світ змінився. Кампус став іншим — не відчутно, не очевидно, але вперто, вповільнено. Коридори тепер здавалися на кілька кроків довшими, ніж учора. Світло в аудиторіях — холоднішим, ніж повинно бути. Вікна ніби ловили відображення того, чого там не було. І найгірше — підземні тунелі. Ті самі, про які першокурсники любили розповідати дурні легенди. Ті, в існування яких ніхто ніколи не вірив. Тепер вони мовби дихали. Зі слабким, ледь чутним, але цілком живим подихом землі. Магія проривалася в реальність — не яскравими спалахами, не катастрофами, а тонкими, майже невидимими нитками, що розповзалися крізь будівлі, тіні, навіть людей. А разом із нею приходило щось інше.

Те, що відчувало Кристал.

Те, що прокинулося, коли п’ятеро відкрили двері.

Те, що тепер полювало — тихо, невтомно, із безмежним терпінням.

Полювало на них.