Розділ 7. Повернення Кристала

П’ятеро знову стояли разом — втомлені, обпалені випробуваннями, але сильніші, ніж будь-коли. Земля під ногами тремтіла від залишків магії, повітря ще гуділо, вогонь подекуди тлів у повітрі золотими іскрами. Коло стихій з’єдналося. У центрі висів Кристал. Він світився одразу п’ятьма кольорами — глибоко-зеленим, прозоро-блакитним, сріблясто-повітряним, палаючим червоним та п’ятим — чистим, майже нестерпно яскравим світлом Iris.тЦе світло не просто сяяло — воно пульсувало, наче серце, що билося заради всіх них. Мить. Потім друга. І саме в ту секунду, коли всі п’ять стихій нарешті зімкнулися в єдине ціле, світло в Кристалі різко сіпнулося — так, неначе щось з силою потягнуло його зсередини. Повітря стало важким. Земля здригнулася. А тоді — небо.Наче хтось провів по ньому чорною тріщиною. Темний розлом пронизав небесну блакить, розходячись химерними, живими лініями, які росли й розповзалися, мов коріння. Усередині розлому не було нічого — лише холод, застиглий, мов крижаний подих, і порожнеча, яка здавалася нескінченною. Із тієї порожнечі пролунав голос. Глухий, глибокий, немов каміння говорило.

— Ви не завершили те, що почали. Ви тільки відчинили двері. І я повернуся.

Лише один подих — і все навколо змінилося. Порив холодного вітру зірвався з розлому й хльоснув усіх п’ятьох, наче попередження. Він був неприродним — різким, льодяним, таким, що проникав просто під шкіру. Кристал у центрі затремтів, світло в ньому колихнулося, стало непевним… але не згасло. Iris підняла очі першою. За нею — решта. На небі тріщина повільно затягувалася, залишаючи по собі лише важке відчуття, ніби за ними спостерігали. Темрява не померла. Не втекла. Не відступила.Вона просто чекала.