Розділ 6. Випробування Світла й Тіні

Коли Iris ступила вперед, світ навколо розчинився. Вона опинилася в безмежній темряві, такій густій, що навіть її власне дихання відбивалося глухим відлунням. Темрява була не просто відсутністю світла — вона жила, оберталася, рухалася, ніби полювала. Раптом у тьмі спалахнули крихітні, ламкі іскри. Світло не освітлювало простір — воно розбивалося на дрібні уламки, немов скло, яке кидали знову й знову. Кожен уламок світився окремо, але жоден не міг зібратися в цілість. Посеред цієї розбитої реальності стояла постать. Вона. Точніше — інша вона. Темніша. Холодніша. Тінь без усмішки, без тепла в очах, зі спокійною впевненістю, яка водночас лякала й зачаровувала.

— Я — те, чого ти боїшся в собі, — промовила Тінь голосом, схожим на шепіт глибини. — І те, що ти намагаєшся приховати.

Iris відчула, як по спині пробіг холодок, але вона підвела голову.

— Я не боюся, — прошепотіла вона, хоча навіть власні вуста тремтіли. Тінь зробила крок уперед.

— Боїшся. Ти боїшся, що якщо відкриєш своє світло… темрява повернеться. Через тебе.

Вона нахилила голову. — Бо ти знаєш, що ти — міст між ними. Iris закусила губу, намагаючись не відводити погляду.

— Я не вибирала світло, — зізналася вона тихо. — Воно… просто з’явилося.

— Але баланс, Iris… — Тінь підняла руку, простягаючи долоню. — Баланс ти можеш вибрати.На мить вони просто дивилися одна на одну. Дві частини одного цілого.

Два світи, розірвані страхом. Iris повільно підняла долоню — напівсвітлу, напівтремтячу. І коли їхні руки зустрілися, темрява і світло не вибухнули, не зруйнувалися — вони злилися, ніби завжди були створені, щоб завершити одне одного. Світло загорілося м’якіше, темрява стала глибшою, але не загрозливою. У ту ж мить простір здригнувся. Розлом у повітрі розійшовся, немов тканину реальності розсікли ножем. Тріщини спалахнули сліпучим сяйвом — і крізь них у вир темряви кинувся Леон.

— Iris! — його голос був сповнений паніки і полегшення одночасно. Він простягнув до неї руки, ніби боявся, що вона зникне. — Я… нарешті можу сказати. Ми вже зустрічалися.

Iris завмерла. Навіть тінь в ній завмерла.

— І ти маєш знати, — продовжив Леон, підходячи ближче, — чому твоя сила так гостро відгукується на мене. Світло між ними затремтіло — як струна, готова розірватися або заспівати.