Пролог

Ніч над Лумінорською Академією була надто тиха — так тихо буває лише перед тим, як світ починає тріщати по швах. Місяць завис низько, немов спостерігав за тим, що ось-ось прокинеться між деревами та стінами старого кампусу. Портал, що впав у фіналі першої книги, давно згас… але ехо його розриву все ще жило, мов пульсація невидимого серця, що б’ється під землею. Маги називали це відлунням Прориву. Студенти — просто дивною атмосферою. А стихії — сигналом. У покинутій теплиці, де останній раз сяяв Кристал П’яти Стихій, знову тремтів повітряний пил. Тінь ковзнула між стелажами, торкнулася розбитих осколків… і повільно зникла, залишивши по собі запах холоду й старого каменю. Далеко над містом, на даху Східної вежі, Іріс стояла, обхопивши руками плечі. Її стихія — Повітря — сьогодні поводилася дивно. Навіть вітер здавався збентеженим.

— Ти відчуваєш це… так само, як і я, — прошепотіла Іріс.

Поруч із нею приземлилась Терра, на чиєму волоссі блищали дрібні кристали ґрунту. Її магія бурлила, ніби прокидаючись.

— Земля під академією… здригається. Це не нормально.

За хвилину до них приєдналась Селін, оповита синьо-срібним сяйвом Води, і Гейзел, якій щоночі давно снився розколотий кристал і чий вогонь тепер тьмянів від тривоги. Останньою на дах ступила Рен. Занадто спокійна. Занадто тиха. Стихія Духу завжди була загадковою — але сьогодні вона мовчала так, що це здавалось майже небезпечним.

— Хтось торкнувся Кристала, — сказала Рен. — Хтось, хто не мав би існувати в

нашому світі.

Дещо змінилося в її очах. Немов вона побачила небо, якого інші не бачили. Іріс упіймала її погляд — і серце стиснулось. Між ними була ця тиха, непомітна нитка… але сьогодні вона натягнулась сильніше, ніж будь-коли. Гейзел зітхнула й поглянула на темні вікна теплиці.

— Думаєте, це… Наергос?

— Ні, — відповіла Рен. — Хтось старіший.І саме в цю мить темрява під Академією здригнулась.

Повітря прорізав звук, схожий на тихий крик. І кристали, що залишилися від артефакту, спалахнули вперше за багато днів. Десь у глибинах простору, де не існує часу, зімкнулися холодні крила. І голос, який не чув людський світ вже тисячоліття, прошепотів:

— П’ятеро прокинулись. Пророцтво зрушило з місця.

Пора повертатися. Тіні розсунулась. І щось — чи хтось — рушив у напрямку їхнього світу. А на даху Іріс мимоволі простягла руку до Рен. Не знаючи чому. Не знаючи, чого боїться більше — тіні чи власних почуттів. Їхні пальці торкнулись. Дотик короткий, але такий, що лишив у повітрі іскру. Перший, надто швидкий, надто несвідомий поцілунок майже стався. Рен лише легенько торкнулась лоба Іріс — у жесті захисту… чи визнання? Але цього було достатньо, щоб повітря розгорілось сильніше, ніж вогонь.

— Почалося, — прошепотіла Рен.

І вібрація під Академією стала гучнішою. Набагато гучнішою.