Частина 21. Над прірвою

Частина 21. Над прірвою

Так і промайнула ніч, мов комета хвостом махнула, перед красенем-світанком не встояла, невільно розтанула…

Вадим так і не зімкнув очей, все блукав гірськими стежинами, сумний, змарнілий, мов розбита чаша. Хлопець перебував у якомусь трансі між сном і пробудженням, думками та реальністю… І все у роздумах,  міркуючи над тим що трапилось, бо ніяк зрозуміти не міг своїх почуттів. Усе шукав, де ж та собака зарита? Чи й справді він отак-от швидко до Мар’яни встиг прикипіти? Чи просто заздрість дикою кішкою на душі шкребеться, щосили свої стальні пазурі вганяючи все глибше і болючіше? Дивно, адже йому не було шкода для Богдана геть нічого і нікого… У всякому разі раніше не було! То чому ж раптом все змінилося з появою нової ледь знайомої дівчини?

«Обрала не мене, значить так тому і бути!», - нарешті вирішив юнак, зустрічаючи світанок на скелі, що необачно повисла над прірвою.

 - Ось, де ти! А я думав, куди ти дівся… Чого не спиш, Вадь? – пролунало турботливе звернення Богданове позаду Вадима.

Після того, як той провів Мар’яну до хижки і повернувся в дім, де не знайшов названого брата, то одразу ж відправився на його пошуки. Богдан з дитинства звик до ролі няньки, відповідальної за Вадика, і це йому подобалося, оскільки рідних сестер чи братів з ним не сталося.

- Не можу до сходу сонця лягати спати... Це особливість моєї професії… – почухав потилицю Вадим, старанно приховуючи розпач та сум’яття. – А ти… Тебе уже можна привітати з дівчиною?

- Емм… - дивно, але Богдан чомусь зовсім не очікував такого питання, тому його очі якось винувато забігали у пошуках рятівної пристані, яка б могла захистити їх від здивованого погляду Вадима.

- Чого мовчиш?  - чомусь стурбовано запитав хлопець. - У вас же… ніби все… склалося? Чи я помиляюся? Хоча, ви так прилипли одне до одного, що ці питання здаються безглуздими…

- Та… Вадя, я не знаю… не певен, що… - автоматично знизав плечами Богдан, не поспішаючи завершувати речення.

- Що саме ти не знаєш? І в чому це ти не впевнений?! – напосів товариш, нестримно випльовуючи на співбесідника обурення, яке не змусило на себе чекати.

- Ну… Чи потрібно все це мені взагалі? – Богдан нарешті сформулював в голові кілька пояснень, хоча вони виявилися новими запитаннями: - От сам подумай, я скоро звідси поїду… і що тоді? Як я тоді поясню їй свою втечу? Не хочу так з нею… не гарно…

- Ти це серйозно?! Бодя, ти мене лякаєш! Тебе обрала така неймовірна дівчина!.. Врахуй, тебе, а не мене! – Вадим зіскочив з каменю, на якому до цих пір спокійно сидів, і взявся за голову, намагаючись розібратися у ситуації, що склалася: - Та ти просто бовдур! І тепер я ще дужче жалкую, що саме ти став обранцем Мар’яни! Ні, ну ти і… Слухай, а якого біса ти взагалі за нею волочився весь вечір, га? Я цього не доганяю! Ти ж змагався зі мною за її увагу! Якщо чесно, я тебе не впізнаю! От тепер я вірю словам Люби: ви таки з нею створені один для од…

- Що-що? Ти... говорив з Любою?.. Бачився з нею? Коли? – вогники в очах так і заіскрили від одного тільки спомину про колишню (а, може, і не таку і колишню!) кохану.

- Бачився… ще й як бачився! – Вадим не знав ще, чи правильно зробив, що згадав про появу Любові, але на емоціях багато чого зайвого можна бовкнути. - Повернулася нещодавно зі столиці! Мабуть, папік кинув, але ж каже, що без тебе світ їй не милий… Аякже ж… Думає, що ми так дурнями і лишилися!

- Еге ж…  - стих на мить Богдан, ніби в думках щось прораховуючи. - Слухай, Вадька, а тобі ж лише о дев’ятій вечора на роботу?

- Ну… - хлопець не міг зрозуміти, до чого це питання, тому протягнув своє «ну», очікуючи на продовження розмови.

- А можеш тут замість мене… до сьомої побути? Біля Мар’яни, я маю на увазі… - Богдан повернув голову вбік хижки, яка заховалася за кількома пагорбами та густими гілками дерев і тихо куняла. - Буду винен…

- Та не питання… - одразу ж погодився Вадим, бо провести день поряд із дівчиною, яка вже кілька годин не виходила з його голови, було для нього чудовою нагодою, яку він не міг прогавити. – Бодя… Тільки не кажи, що ти до Любки лижі нагострив?

- Емм… - чоловік відвів погляд до прірви, яка зачаровувала своєю небезпечною величчю і красою, і уявив образ свого першого кохання, яке так само чарівливо манило його.

- Гей! – торкнув плеча друга, повертаючи його до тями. - Серйозно? Ти мене дивуєш все більше і більше… Не думав, що ти здатен на два фронти з жінками…

- Та я що… Просто поговорити… в очі поглянути… - щосили намагався виправдатися Богдан, а в погляді все дужче розгорався вогник надії.

- І що в тих очах хочеш побачити? Стидоба та й годі! – Вадиму стало так гидко при одній тільки згадці про Любу, хоча ще зовсім недавно вона подарувала йому багато приємних миттєвостей.

- Не починай! – гаркнув Богдан, і вогник в очах тепер розгорівся гнівно. - Сам якось розберуся, без помічників, які щодня жінку нову мають!

- Ну, гляди! Я тебе попередив, а там все одно тобі вирішувати. Хочеш вдруге на ті ж граблі, то стяг тобі в руки! – кинув Вадим і, не чекаючи на відповідь, попростував до хатинки, до м’якенького ліжечка, щоб хоч кілька годин перекимарити…