Частина 17. У полоні муз

Частина 17. У полоні муз

Понеділок видався багатообіцяючим: зоря під назвою сонце перебувала в відмінному настрої, балуючи все живе навколо своєю надмірною увагою, а дощові хмари, нарешті, виборовши для себе заслужену відпустку, залягли на дно якоїсь ущелини, щоб добряче відхекатися  та набратися наснаги перед тим, як з новою силою вперіщити, змиваючи зі схилів та рівнин наслідки людської недбалості та науково-технічного прогресу...

Богдан від навислої нудьги вирішив трохи розім’ятися і наколоти дрів, яких і так в надлишку було у невеличкому дровнику, але такі фізичні навантаження завжди знімали напруження і відганяли небажані думки та незрозумілий настрій. Від кожного удару сокири полінця одразу розліталися на друзки, а м’язи по всьому чоловічому тілі  так і вигравали від тоненьких сонячних промінців, що пробиралися крізь густі гілки смерек і лоскотали спітнілі мускули. Такий перформанс не міг не привернути увагу глядачів, тому вже кілька хвилин тримав на собі пильний погляд допитливих жіночих оченят…

Мар’яна знову зловила себе на думці, що торс цього велетня просто-таки ідеально сформований. «У Києві таких мало…» - майнуло в думках. Чи то вона просто бувала не в тих місцях? Чи просто не звертала раніше уваги на таких сильних, мужніх і владних чоловіків? Хоча, зараз вона робила це ненавмисне, несвідомо, тобто підглядала не спеціально. Якось само собою так вийшло. Почувши раптовий гучний стукіт, вона на автоматі виглянула у віконце. А там таке дійство! Затримався погляд - і все всередині потепліло! А далі знову прагматичні думки, порівняння, висновки…

- О, а це ще хто? – аж отетеріла Мар’яна, узрівши ще одного молодого чоловіка, що полишивши рюкзак долі, кинувся здоровкатися з Богданом. – Чорт забирай! Та цей не гірший за першого! Такий широкоплечий, високий та спортивний. Їх тут що, клонують?! А м’язи які! Ммм… Їх, мабуть, місцеві ковалі виковують у своїх пекельно-спекотних майстернях!

Дівчина засміялася сама із себе та таких метафор, а тоді продовжила спостерігати за сценою, що розгорталася прямо перед її вікном.

Знайомі перекинулися декількома фразами, після чого до письменниці долинули грубі звуки чоловічого реготу, а тоді вони чомусь одночасно поглянули на будиночок. Мар’яна, щоб не спалитися, тієї ж миті відсахнулася від шибки, і, затамувавши подих, прикинулася мертвою. Прямо біля стіни, не сівши за стіл, не прилігши на ліжко, так і застигла із незрозумілим виглядом зляканої, здивованої чи спійманої зненацька тварини. Але її це не врятувало, бо за долю секунди послідувало звертання до дівчини, що лунало під самими дверима.

- Мар’яно, перепрошую, що турбую, але у нас гості… - гукнув обережно Богдан. – І тут… визріла пропозиція... Як ви дивитеся на те, щоб увечері засмажити шашличок? Ну, тобто… Я хотів сказати, ми все…

Але дівчина не дала завершити речення, відчинила двері і на всі сто відсотків відіграла емоцію здивування:

- Ой, справді? Доброго дня! А я і не чула, що до нас хтось завітав… Я із задоволенням! Бо вже і шия затерпла, і в спину ніби хто кілок забив від постійного сидіння... – смішно імітуючи параліч, кректала Мар’яна. - Якраз розділ за пару годин доб’ю і можу вам допомогти з приготуваннями…

Її очі яскраво блищали і швидко кліпали, змушуючи обох кремезних чоловіків ніяковіти.

- Та ви мене не зрозуміли… Ми вас запрошуємо! Я хотів сказати, що ми самі з товаришем впораємося… Все організуємо в найкращому вигляді! Шашлик - то виключно чоловіча страва! А ви глядіть, музу не прогавте! – по доброму усміхнувся Богдан, опускаючи важкі повіки з чорними довгими віями.

Чому він так себе поводив від одного погляду цієї кумедної тендітної дівчини – це було великим секретом для нього. Але цей стан навіть подобався Богданові.

- Добре, хай буде по вашому! Дякую за запрошення, я невдовзі до вас приєднаюся! - відповіла Мар’яна, зачиняючи різьблені дерев’яні двері.

Залишившись на одинці, про себе додала: «І яка там муза ще потрібна, коли є такий… муз? Та ще й не один, а з товаришем! Такі образи, такі типажі… Сама й не придумала б! Ех…»