Частина 13. У пошуках минулого

Частина 13. У пошуках минулого

За порадою Вадика, Любава, зібравши пакунок з домашніми котлетками та кількома цитрусовими, того ж таки дня відправилася провідати Василя Вікторовича та дізнатися, де саме перебуває зараз його синочок Богданчик. Відкладати справи на потім вона ніколи не любила, саме тому вже о десятій ранку стояла в черзі біла віконця реєстратури. Там на неї чекав неприємний сюрприз, адже молоденька медпрацівниця запевнила Любаву, що пацієнт з таким прізвищем та іменем у них на лікуванні не знаходиться. Ба, більше! Виявляється, Василь Вікторович із жодними скаргами у їхнє відділення ніколи навіть не поступав!

- Слухай, Вадюшо… А ти, часом, не за дуру мене тримаєш, га? – нервово походжаючи туди-сюди попід вікнами центральної міської лікарні і ледь стримуючись, щоб не перейти на крик, оборювалася в слухавку вкрай розлючена Любов.

- Що ти кажеш таке? Для чого мені тебе обманювати?! А ти впевнена, що його там дійсно немає? Може, прізвище свого колишнього забула?.. – протираючи ще сонні очі і не розуміючи, як взагалі таке може бути, вкотре перепитував чоловік.

- Вадюшо… - крізь зуби просичала красуня.

- А я що? – виправдовувався коханець. - Мати ж мене запевнила… Нічого не розумію…. Слухай, а, може, йому дозволили лікуватися вдома під наглядом моєї любої матусі?

- Не варіант, Вадимчику, не варіант! – паралельно запалюючи цигарку, розмірковувала Любочка. - Я там була перед самим приїздом в лікарню. Хотіла дізнатися, чи не з’являвся, бува, Богдан. І сусіди сказали, що вдома вже більше двох діб нікого не було. Та й ключі від квартири про всяк випадок Василь Вікторович залишив у них, щоб наглядали, доки його з сином не буде.  Тож думай, Вадюшо, думай!

- Тю, чого ти розійшлася? Твій Богдан – не голка в сіні, знайдеться! Скоро мамульчік повернеться з роботи, розпитаю… що за чудеса там кояться… у її володіннях… – солодко позіхнув ді-джей і відключився від нав’язливого телефонного дзвінка, який так невчасно перервав приємні видіння.

Ледь помітна стежина, поросла яскраво-зеленим густим та м’яким мохом, стрімко здіймалася між гірських прогалин, ніби прокладаючи шлях до самого неба. Через кожен десяток метрів на краях скелі з’являлися невеличкі виступи, густо засаджені матінкою природою різноманітними гарненькими рослинами та м’якенькими пухнастими кущиками. На таких острівцях Богдан з Мар’яною час від часу зупинялися, щоб перевести подих і помилуватися краєвидами.

- Сфотографуєш? – простягла свій дорогий телефон попутнику дівчина, а сама застигла у позі лотоса.

- Це ти що, типу, медитуєш? – розсміявся чоловік, спостерігаючи за зосередженою білявкою, ноги якої так легко переплелися між собою, що вона і справді стала схожою на ніжний витончений лотос.

Її скуйовджене вітром волосся мало легкий медовий відтінок і, неслухняно спадаючи великими пасмами на обличчя, раз у раз виблискувало на сонці. Богдан відчував її приємний запах, хоча і стояв не близько.       

- Уже сфоткав? – не розплющуючи очей, запитала Мар’яна. - Волосся так лоскоче, що вже сил немає стримуватися! Носа почухаю зараз…

- Терпи і не рухайся! Шукаю потрібний ракурс, - навмисне знущався чоловік, щоб ще хоч мить поспостерігати за такою смішною і одночасно захопливою картинкою. - Ти ж хочеш, щоб світлина вийшла ідеальною?

- Та хто ж не хоче? Таке питаєш… – щоразу відповідаючи, щосили віддмухувала пасма неслухняного волосся дівчина.

- Ну, то і не капризуй… - Богдан зробив уже кількадесят фотографій, а дівчина продовжувала позувати, насолоджуючись теплими проміннями сонця, що пестили її ніжну шкіру…

- Найкраща, найгарніша, наймиліша… - зустрічав неньку Вадим.

- Я так розумію, за цими компліментами послідує прохання? – підморгнула Дося, вираховуючи наперед наміри сина.

- Ще й найрозумніша! – міцно обійняв найдорожчу у світі людину Богдан. - Ти мені скажи, а дядько Василь де? І що це за ігри у вас такі? Чи вам в детективи схотілося погратися? Тільки правду давай мені, мамо, будь ласка. Я ж не маленький хлопчик!

- Тут така справа… - від несподіваного допиту жінка почервоніла і зам’ялася, але розуміючи, що кровиночку так легко не провести, все ж таки розкололася. – Вадику, дядько Васи не ламав ногу…

- Як це? Усе ж місто гуде… Я і сам чув... Стоп! Ти ж йому гіпс накладала, чи не так?

- Накладала, не накладала... Яка різниця тобі? – роздратовано буркнула мати. - Це все Васи вигадав, щоб сина свого нарешті оженити. Там зі столиці дівчина цікава приїхала… книгу писати чи щось таке… То Богдан про неї піклується, доки батько нібито лежить в лікарні…

- Отакої! Ма, я в шоці! – очі сина так округлилися, що матері стало зовсім незручно від тієї дурниці, у яку її втягнув кум. – Ну, чесно… Ви, як діти малі! Мамулько, ну хай мо’ в дядька на старості дах поїхав… Але ж ти в мене серйозна і розважлива, така мудра і… Невже ви і справді думаєте, що вся оця каша, яку ви заварили, і справді допоможе оженити Богдана?

- Та я що? Мене Васи попросив, я і допомогла… - знизала плечима. -Не знаю, чи щось вигорить… Сама не певна була, але час покаже…