Частина 12. Ранок, вишитий гладдю

Частина 12. Ранок, вишитий гладдю

На саморобній чавунній сковороді апетитно шкварчало сало, а нарізана тоненькими шматочками картопля, заправлена ароматними пряними сумішами трав та перців, нетерпляче чекала своєї черги, щоб, нарешті, потрапити до пательні і гарненько підсмажити свої кругленькі боки до золотистого кольору…

Поряд салат зі свіжих овочів, притрушений дрібно насіченою зеленню, сумував у глибокій глиняній тарілці на різьбленому дерев’яному столі. Здавалося, повар забув про нього, відволікшись на приготування налисників. Але то було неправдою. Вже через кілька хвилин великий гострий ніж у чоловічих руках зробив останні швидкі рухи, і дрібнесенькі кубики часничку відправилися до кольорового салату.

Так Богдан чаклував на кухні після вчорашнього підписання перемир’я, вкладаючи всю душу в приготування, щиро бажаючи догодити дівчині. На столі одна за одною з’являлися запашні страви. Останнім був узвар. Коли Богдан розлив напій по глечиках, то нарешті зрозумів, що всього вдосталь. Він обвів задоволеним поглядом смачнючий сніданок і потер долоні.

Мар’яна проспала лише декілька годин, оскільки після вчорашньої прогулянки до річки, сповнена енергією, справжніми непідробними емоціями та натхненням, не відволікаючись, пропрацювала над текстом дванадцять годин поспіль, і зараз, ковток за ковтком, жадібно відпивала з чималого горнятка доволі міцний кавовий напій, чекаючи сніданку.

Їй ніколи, до цього часу, не вдавалося так плідно і результативно творити, тому, проаналізувавши останні події, дійшла висновку, що пригоди  впливають на написання роману виключно позитивно. Вона ходила кімнатою, роздумуючи над проробленою роботою. Нарешті її персонажі перетворилися із пластмасових ляльок на живих героїв, спроможних відчувати та проявляти справжні почуття. Не очікувано для себе Мар’яна раптово почала співпереживати, співчувати та радіти разом з персонажами книги.

Вона зупинилася біла невеликої картини, вишитої гладдю. Кава була ще теплою і випаровувала гірко-капризні аромати, але дівчина забула про напій і зачаровано дивилася на пейзаж. Рівненькі кольорові нитки впліталися то в тоненькі старі дерева, то в ледь помітні маленькі квіти на галявині, то в м’які кучеряві хмаринки, що заплуталися в кронах високих сосен… Чому раніше не помічала цю красу? Можливо, її будиночок мав стільки неординарних речей та оригінальної мебелі, що Мар’яна просто не встигла оцінити кожну його деталь. Картина зацікавлювала й дивувала! Дівчина подумала про її автора. Ця жінка, а, може, і чоловік повинні були бути дуже світлими людьми, аби створити таку красу, потрібно мати справжній талант. Цей майстер точно володів ним…

- Любиш починати ранок з кави? – прозвучало риторичне запитання, що лунало із вхідних дверей. – Привіт! Я стукав, але ти не чула…

- А? Так… Заходь, будь ласка. Привіт! – дівчина поглянула на кухлик з чорно-коричневим напоєм і зрозуміла натяк Богдана. - Не без цього… - вона навмисне вдихнула запашні випари і задоволено усміхнулася. – Я ж пересічна жителька міста-мільйонера, а це…

- Як тавро? – продовжив речення за Мар’яну.

Чоловік розставляв миски із стравами, які були ще гарячими, і лаштував сніданок, а жінка спостерігала за швидкими рухами Богдана. Тільки самостійне і самотнє життя може навчити мужчину так вправно обходитися із приготуванням їжі, ну хіба що якщо він не працює шеф-поваром…

- Еге ж… Чи діагноз… - стверджувано кивнула дівчина. – Думаю, переважна більшість столичного населення страждає від цієї шкідливої звички, але кожен з якихось своїх особистих причин не в змозі  від неї відмовитися.

Богдан тільки зараз помітив, що Мар’яна час від часу обдаровувала поглядом картину на стіні.

- Це ще мамина. У нас, до речі, дуже багато вишивки у старій хижці. А сюди тільки ось цю картину перенесли, бо вона ніби сама напрошувалась… Гарна, правда ж?

- Так! Отже, майстриня… - майже пошепки промовила Мар’яна, згадуючи свої роздуми над авторством цього пейзажу. – Я б хотіла колись подивитися і на інші її твори, якщо можна…

- Так, звісно! Чому ж ні? – усміхнувся чоловік.

Коли питання Мар’яни знайшли відповідь, вона підійшла до шафи і почала сервірувати стіл на дві персони.

- Слухай, а куди ми сьогодні підемо? – через мить знову поцікавилася дівчина.

- Піднімемося ген на ту скелю! – задоволено протягнув Богдан, вказуючи пальцем десь за вікно, і великі очі від тих слів враз запалали вогнем захвату.

Що сказати? Гори і ліс він любив не менше за свого батька, і зараз був дуже радий, що може провести такий собі незапланований відпочинок у лоні природи.

- Ого! – злякано поглянула вслід за рукою Маряна. – Ти певен, що я зможу туди забратися?..

Дівчина відвернулася від Богдана і тепер виглядала у вікно, уявляючи майбутню мандрівку. Коли вона обернулася, то на столі уже стояло багацько апетитних страв, тому Мар’яна швидко вмостилася на вже традиційно своєму стільчику і чекала на відповідь свого провідника.

- Легко не буде, це вже точно! Але спробувати однозначно варто... Ну, пані, налітайте! - підставивши ближче до Мар’яни ще гарячу смажену картоплю, скомандував чоловік. - Поснідаємо і одразу ж в дорогу, щоб до темна встигнути повернутися…