Частина 8. Ранній ранок

Частина 8. Ранній ранок

- Мамульчик, привіт! - повернувшись під ранок додому, розплився в усмішці Вадим, син травматолога Досі.

Це була звичайна справа для хлопця, адже, як він любив висловлюватися, «туси» вже давно стали невід’ємною частиною його життя. Мати ж не те, щоб не приймала таку поведінку, але не схвалювала так точно! Вона стояла сонна в коридорі, оглядаючи пом’ятий нічним життям вигляд сина, і мовчала.

- Ну, ма… Ну що?.. – стріляв бісиками в матір, яка так любила цього халамидника, що кожного разу таки прощала всі його витівки. - Навіщо ти знову прокинулася?

Дося кинула ще один невдоволено-суворий погляд на Вадима і повільно пішла на кухню. Звідти одразу почулися звуки приготування страв та шум чайника, який швидко закипів, щойно господиня його увімкнула. Жінка й досі мовчала, а син, повернувшись із ванної кімнати, продовжував говорити:

- Мамуля, йшла б ти спати… Тобі ще на роботу вставати… - син вже сидів за столом, лаштуючи собі чай з трав, які їм кожного літа збирає і сушить дядько Василь. - Я і сам собі насипати та розігріти все готове здатен, хіба ні?

- Вадюша, тобі тридцять років, а не двадцять… Коли ти вже нагуляєшся, горе моє? Коли вже забудеш дорогу до тих клубів та кабаків?  - по-доброму відчитувала парубка мати-одиначка, ніби і не чуючи слів сина.

- Ну, скільки ще повторювати, ма? – усміхнувся Вадим, коли давно знайома пісня заграла знову. - Я - діджей. Це робота така... Мені за неї, між іншим, платять!

Він встав з-за столу і поцілував в обидві щоки найріднішу у світі людину. Вадим з великим трепетом ставився до матері. Він всю любов, яка повинна була би ділитися на двох батьків, віддавав Досі, а вона купалася в ній, загоюючи рани від нещасного кохання молодості. Вадим ніколи в житті не хотів би завдати болю такій уважній і лагідній жінці, але і характер нікуди було діти. Він, до слова, дістався йому від батька…

- Для молодого парубка таке заняття, може, і прийнятне, але ж тобі давно вже час серйозно подумати про якусь нормальну професію! – мати накладала на тарілку гарячі голубці, запах від яких розлетівся всією кухнею і зараз мучав голодного хлопця. – От взяти хоча би Богдана, похресника мого! Той і по заграницях поїздив, світу побачив, і не з порожніми руками додому повернувся. Квартира, авто, якісь заощадження на майбутнє має… Працює за спеціальністю! І при всьому цьому ще й батьку у справах допомагає… - жінка перелічувала на пальцях досягнення Богдана.

- Якщо чесно, мамусю, - відповів син, міцно-міцно обіймаючи неньку, яка присіла на стільці поряд, - якби ж то і в мене був такий татко, як дядько Васи, то, мабуть, і в мене б руки з того місця росли, з якого і в Богдана… І голова, як треба, варила... А так, вибач, гени! - підсумував Вадим словами своєї матері.

Дося частенько повторювала, що Вадим – викапаний батько, такий же нестримний, запальний, навіть безвідповідальний. Хлопець встав, ніби згадавши про якусь важливу справу, пішов до ванної кімнати, зняв із себе геть просякнуту їдким клубним димом теніску і кинув її до пральної машини.

- Ну, от куди ти побрів уже? Ще і страви не спробував… Ходи-но сюди і поснідай нормально! Бо вже, як заляжеш зараз спати, так до самого вечора голодним будеш! Худий, аж кістки он просвічуються! Авжеж! Від такого то життя...

- Уже на місці! Ммм… голубчики! – Вадим кидав шматок за шматочком до рота і, навіть не жуючи, похапцем проковтував смачний сніданок. – Чув, мамо, що Василь Вікторович в лікарні… Мо’, сходити до вуйка та провідати його? - запропонував Вадим, доївши все із тарілки.

- Та… так… - запнулася мати, підбираючи правильні слова, щоб не видати себе перед сином.

- Ага… Я все зрозумів! Ти сама за ним наглянеш, чи не так, матінко моя добросердечна? – багатозначно підморгнув Вадим.

- Що ти таке вигадуєш? Пустомеля! - вдарила кухонним рушником по синовій спині жінка, і забрала тарілку зі столу.

- А що, ма?! Я не проти, якщо що... Чи, думаєш, мені не видно, як ви один одного очима поїдаєте? Давно вже пора побратися! – задоволений своїми спостереженнями, мовив син.

- Що? Одружитися? Ти при своєму розумі? – Дося так розчервонілася, що і повертатися до Вадима не хотіла, аби уникнути нових підколів. - У шістдесят років? На сміх людям? Ну ти думай хоч трохи, перед тим, як сказати!

- Та яка вам різниця, хто і що про вас подумає? Хіба ваше щастя не важливіше за людські пересуди? Ма… Хай собі говорять! А ти в мене, як ягідка ще! – допиваючи чай, продовжував стояти на своєму турботливий син.

Він роками бачив маму нещасливою, самотньою і беззахисною. І лише кілька останніх років у неї ніби крила на спині виросли. Вона, як молоденька закохана дівчинка, усміхалася сама до себе, згадуючи випадкову зустріч зі своїм кумом. Той рідко приїздив у місто, тому Вадим зміг скласти два плюс два і вирахувати, коли саме настрій матері покращувався до невпізнання. Саме тому він щиро вірив, що і мати, і вуйко ще зможуть знайти своє щастя разом!

- Та й Вікторович мужик ще ого-го, - додав син, передаючи порожню чашку матері. - Ось ногу вилікує, і можна сходитися!

- Ой, та що ти кажеш?! А як же я тебе полишу самого тут, га? Чи, може, у тебе є хто на приміті? Мо’, дівчину яку гарну зустрів, а я і не знаю? – зацікавлено запитала Дося, радіючи, що тема нарешті зміниться.