Розділ 1. Над хмарами. Частина 1. У пошуках тиші

Розділ 1. Над хмарами

Частина 1. У пошуках тиші

Пошарпані вагони залізного ящура незграбно просувалися звичним шляхом, з останніх сил огинаючи підніжжя величних скель прадавніх Карпат. Вони, здавалося, і не збиралися звертати увагу на стукіт коліс об рельси, продовжували куняти там, під самими небесами, поволі вдихаючи хмари…

А потяг продовжував тримати свій давно визначений і тисячі разів пройдений шлях. Йому, старенькому і пошарпаному, важко було здійснювати поїздки за цим маршрутом, але у тяга ніхто не питав. Його пенсійний гарантійний вік ще не прийшов, тому залізяці залишалося одне – тягтися нескінченними коліями і везти із собою часто таких же пошарпаних і втомлених пасажирів. За черговим поворотом нарешті з’явилася будівля станції. Потяг декілька разів кахикнув, ніби випустивши дух, і нарешті зупинився.

На вологий після зливи перон висипалася юрба щасливих людей, які вісімнадцять годин поспіль парилися у задушному плацкарті і тепер могли на повні груди вдихнути свіжого повітря. У поїзді ж його взагалі не було! Хоча пасажири і повідчиняли усі вікна на максимум, але від того, що потяг останні години ледь плівся, протягу майже не відчувалося, а розпечена під липневим сонцем облуда виступала зараз в ролі турецької бані.

Усі новоприбулі поспішали поринути з головою в пригоди, тому невдовзі туристи розлетілися своїми незвіданими шляхами, а біля станції залишилася лише одна постать, яка нервово поцокувала тоненькими підборами по ні в чому не повинній старенькій бруківці.

- Мар’яно Петрівно? Добрий день… - звернувся видний сорокарічний чоловік до столичної панянки, яка самотньо чекала на зустрічаючого.

- Так, це я. Добридень! Ви спізнилися… - невдоволено поглянула молода жінка на кремезного гірського жителя. - А… чому немає Василя Вікторовича? Я домовлялася з ним особисто, без посередників…

- Перепрошую… за затримку… - насправді по вигляду чоловіка не можна було сказати, що він дуже переживає за своє спізнення, а навпаки   його ось так от відразу пройняло незрозумілим роздратуванням до такої вишуканої (аж пафосної!) леді.

Він поволі підійшов до жінки, оглянув її з голови до ніг і хоч зробив це мовчки, але якось зверхньо (і не тільки через свій високий зріст!). Вона повторила за новоприбулим, який тепер зблизька здавався їй ще більшим, от тільки обдивлялася клієнтка його знизу до верху. Десь посередині їхні погляди зустрілися, але зупинятися хоча би на мить і не збиралися.

- Я - Богдан. Мій батько сьогодні вночі під час бурі зламав ногу. Він був у складі рятувальної експедиції… Травма серйозна зі зміщенням кісток, тому він перебуватиме в лікарні досить тривалий час. Форс мажор, дамочко! - розвів руками велет (принаймні таким в той момент здавався Мар’яні чоловік). - Не встигаючи попередити вас про зміни, батько попрохав мене виконувати все, про що ви з ним домовлялися. Але… Якщо, раптом, ви не потребуєте моїх послуг, а бажаєте підшукати собі якийсь інший варіант відпочинку… А у нас тут вибір широкий! То… я тільки «за». Просто зараз поверну завдаток і…

- Е, ні! – Мар’яна схопила за руку Богдана, аби завадити йому витягти із кишені гроші. - Навряд чи вам вдасться так легко мене позбутися! Я сюди приїхала не відпочивати. У мене плани… Довгі місяці пошуків потрібного варіанту – і все коту під... Богдане… ем… Васильовичу, ви розумієте, що аналогу тій пропозиції, яку я отримала від вашого (до речі, на відміну від вас, ввічливого та інтелігентного!) батька, на жаль, немає, тому все залишається в силі! Просто спробуємо якнайменше пересікатися… Ви, я бачу, теж не в захваті від нових обов’язків… Вибачте, але сфера обслуговування – це не ваше!

- Так, це точно… Знаєте, я тільки «за»! Після такого емоційного знайомства у мене не виникає жодного бажання з вами спілкуватися. Лише одне питаннячко, якщо дозволите? Бо вже аж занадто інтригуючою була заява стосовно вашого прибуття у наші скромні місця... – він нахабно посміхнувся на слові «інтригуючою», адже був певен, що така міська фіфа навряд чи може займатися чимось серйозним. - То що саме ви плануєте тут робити, якщо не відпочивати?

- Якщо я не відповім, ви ж не відчепитеся, і ми ще довго тут простовбичимо, так? - сканувала поглядом кремезного чоловіка тендітна білявка.

- Хм… Та ні… Ваше право. Надокучати точно не стану. Але… довигадувати можу… А у мене фантазія ой яка багата… - продовжував знущатися чоловік, закидаючи валізи до багажника, немов вони були легесенькими повітряними кульками.

Це не могло не вразити Мар’яну, яка не звикла до подібного оточення. Усі її друзі, і не тільки подруги, завжди користувалися послугами вантажників в аеропортах, на вокзалах, чи портьє в готелях. Самі ж ніколи не носили важкі валізи, хіба у крайніх випадках. Цей чолов’яга навіть не задумався перед тим, як піднімати кольоровий багаж клієнтки. «Але ж він і був в якомусь розумінні прислугою, тому… Нічого дивного!» - про себе подумала жінка, а вже вголос додала:

- Добре-добре! Вірю на слово!

Вона чекала, коли ж перед нею ввічливо відчинять двері, але Богдан  зробив два довгих кроки і вже через мить був за кермом. Їй нічого не залишалося, як сісти до авто самостійно.

- Можете не продовжувати… - пристібаючи пасок безпеки, продовжила Мар’яна, коли водій знову почав вихваляти свою уяву. - Я розкажу вам… Так от, я просто хочу здійснити свою давню мрію і спробувати написати книгу…